Олександр Ларін, співзасновник Sports context, Генеральний секретар Федерації баскетболу України (2011-2015 рр.), заступник міністра спорту України (2010 р.)
Можна скільки завгодно обговорювати шляхи та темпи реформування системи спорту в Україні. Але щоб справді щось змінилося, люди, які керують галуззю, повинні відповідати двом критеріям. По-перше, розуміти глибину розриву між наявною в Україні радянською системою та тією, в якій живе та розвивається спорт у Європі. По-друге, амбіції цих керівників мають відповідати їхньому інтелектуальному потенціалу. І якщо цього потенціалу недостатньо для початку змін, слід надати можливість здійснити це іншим людям. Участь представника Мінмолодьспорту у візіонерському заході Коаліції Реанімаційний пакет реформ "Бачення України 2030" надала можливість зрозуміти світогляд керівників міністерства та їхній потенціал. Заступник міністра Матвій Бідний так сформулював своє бачення українського спорту, що цілком зрозуміло, як у цьому відомстві бачать спорт, про який їм доручено дбати: що саме Міністерство тренує спортсменів, розвиває спортивні федерації та має повноваження оцінити “наскільки ефективно та чи інша громадська організація, Федерація, виконує державну функцію, делеговану їй”.
Як виявилося, заступник міністра не розуміє, що його уявлення про функції держави у сфері спорту суперечить міжнародним принципам автономії спорту, розходиться з Олімпійською хартією та виглядає як втручання у діяльність громадських організацій, яке заборонено навіть українськими законами. Керівництво Мінмолодьспорту не розуміє своєї державної функції: що воно має створювати умови для розвитку спорту, а не займатися операційним управлінням сфери спорту начебто це гігантська ДЮСШ. Їхні методи розв'язання проблем у сфері спорту показують глибину розбіжності претензій з реальним світом, а всі амбіції зрештою зводяться до суто радянських показових цілей: давайте в Україні побудуємо якийсь гігантський об'єкт чи проведемо Олімпійські ігри, чи чемпіонат, а акуратно пофарбований турнік видамо за інфраструктурне досягнення.
Особливість сфери спорту порівняно з іншими сферами – у тому, що спорт інтегрований у міжнародну систему та жорстко прив'язаний до її “осей координат”. Ми не можемо почати грати в баскетбол кубічним м'ячем та пояснювати це національною специфікою. Це не баскетбол. У найкращому разі ми можемо претендувати на визнання нової спортивної дисципліни чи нового виду спорту. Ще раз – це вже не баскетбол, навіть якщо Міністерство напише наказ про місцеві особливості виду спорту.
Наша проблема полягає в тому, що елементи міжнародної системи спорту (спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет) спочатку створювалися у нас виключно як обгортка, яку Радянський Союз пред'являв до зовнішнього світу. А система взаємовідносин і управління її елементами всередині обгортки фактично несли й продовжують нести інше навантаження, і це нічим не відрізняється від системи спорту, яка існує в Росії. Спортивні організації обмежені у можливостях діяти незалежно від органів державної влади та не мають свободи приймати рішення, пов'язані з управлінням та розвитком спорту. Без погодження Мінмолодьспорту неможливо з погляду закону сформувати національні збірні команди, визначати тренерів та склад делегацій на змагання, терміни та місце змагань чи спортивних зборів. Більшість інтелектуальних та організаційних ресурсів Міністерства йдуть на складання, погодження та внесення змін до наказів, яких у цивілізованій системі управління спортом взагалі не повинно існувати. За 2022 рік Мінмолодьспорту видало 3144 таких документів, на які потрібно зібрати 10-11 підписів у самому Міністерстві й потім – 20-25 підписів у його підпорядкованій структурі “Укрспортзабезпечення” (утримання якої обходиться платникам податків у 70 млн гривень на рік).
Починаючи діяльність організації Спортивний Контекст, ми формулювали своє головне завдання так: керівники федерацій, тренери, спортсмени повинні усвідомити, в якому середовищі вони знаходяться, і зрозуміти, що може бути по-іншому. Коли починаємо пояснювати багатьом керівникам спортивних федерацій та тренерам, як це все насправді влаштовано в Україні, і як має бути, вони відкривають для себе дивовижні моменти. Що тренер та спортсмен не зобов'язані обґрунтовувати перед державним чиновником місце проведення тренувань, чи глибину тренувального басейну, та доводити своє право на відновлювальні процедури після змагань. Що ніяке міністерство не призначає та не погоджує керівника НХЛ, не призначає баскетболісту НБА тренера, та не розповідає йому, як і де тренуватися. Дивно, що навіть спілкуючись безпосередньо з керівниками федерацій з інших країн, більшість наших спортивних функціонерів не екстраполюють ці історії на себе.
До речі, чи хоч раз Міністерство спорту призначало головного тренера збірної України з футболу? Просто федерація футболу України завдяки тому, як футбол влаштований у світі, отримує величезну фінансову підтримку. І її фінансова незалежність від Мінмолодьспорту дозволяє їй реалізовувати свою автономію де-факто.
А у більшості інших федерацій, на жаль, інакше. Враховуючи економічний стан країни, спадщину ще радянської системи, плюс стан ринку, якого не було навіть до війни, бюджетні гроші – це більш ніж значна складова фінансування майже в усіх федераціях. Принаймні, на рівні спорту найвищих досягнень та на рівні національних збірних. І Міністерство цим маніпулює та продовжує тримати федерації на короткому повідці, домагаючись потрібних йому (конкретним чиновникам), організаційних та кадрових рішень від федерацій. Принагідно сформувалася ціла група спортивних функціонерів федерацій, які влаштовує ця схема взаємовідносин із Міністерством. Для непосвячених це виглядає так: Міністерство дає гроші (міністр, заступник міністра, керівник департаменту). Але насправді гроші виділив бюджет. Існує формула, за якою ці кошти розподіляються між видами спорту, виходячи із загального обсягу фінансування сфери та “медальних показників” федерацій, залежно від спортивних результатів, завойованих медалей за 4 роки олімпійського циклу. І Міністерство тут не несе жодного функціонала, окрім маніпулятивного. Тому що вид спорту заслужив ці кошти (федерація, спортсмени, тренери та весь склад учасників підготовки та супроводу результату).
Завдання Міністерства – створювати умови, що дозволяють спорту розвиватися, щоб ті, хто розвивається краще, конкурентно вигравали. Але єдине, що здатні створити його нинішні керівники – це те середовище, в якому вони керують. А враховуючи, що це не відповідає міжнародній та загальноприйнятій системі спорту, вони можуть лише імітувати управління та битися до останньої краплі чорнила чи крові та доводити, що ця система має існувати. А насправді вона справжня ракова пухлина, суто радянський рудимент.
Окреме питання до нинішнього керівника міністерства, адже Вадим Гутцайт був спортсменом, тренером збірної, керівником федерації й точно знає, наскільки ці рудименти радянської доби розходяться з вимогами цивілізованого світу. З цього висновок, що він веде сферу в глибину радянської системи, з особистих переконань. А якщо ці переконання ще сходяться з любов'ю низки чиновників до грошей та придушення та приниження професіоналів, то це все для них – приємний збіг.
Сьогодні ми з огидою згадуємо, що являє собою “старший брат”. Радянська система уособлює, що Міністерство поводиться стосовно спортивних організацій саме так, як “великий вождь і вчитель”. Переконливим доказом, що ми не зрушили від радянської системи ані на крок, став ухвалений у першому читанні так званою держдумою Росії закон про інтеграцію окупованих територій України до російської системи спорту,
яким усі елементи системи спорту окупованих регіонів, як пазл, увійшли б у російську систему. Це було б неможливим у будь-якій з країн Балтії, де сфера спорту повністю відійшла від радянської системи.
Хірургічній операції з видалення пухлини передують усвідомлення симптомів хвороби, аналізи, діагностика та прийняття рішення. Однак зараз фокус уваги лідерів думок та експертної спільноти спрямований не на спорт, а інші органи, де вже склався консенсус щодо їх проблемності. Як, наприклад, судова система. А незмінність в Україні радянської концепції та системи спорту явно супроводжував “геніальний колективний піарник”, який переконав усю країну повірити двом речам: що в системі спорту грошей немає, і що вона є настільки специфічною, що в ній можуть розібратися лише нинішні функціонери. Людей навчили, що "там немає грошей", і "там нема на що звертати увагу". Тому ніхто не хоче розібратися, що насправді в цій системі обертається неймовірний потік неврахованих чорних грошей, які не контролюються. Жоден розслідувач не береться оцінити кількість нерухомості, будівель ФСТ та ДЮСШ та стадіонів, які були перетворені на торгові об'єкти та відведені ділянки під будівництво, продаж спортивних об'єктів за смішні гроші.
Будемо реалістами: для дерадянізації системи спорту потрібні політична воля та професійні компетенції. Однак політик, здатний це реалізувати, отримає переваги: він зможе просунутися за ієрархією міжнародної спільноти з незаперечними доказами своєї приналежності до європейських цінностей та свого політичного впливу на масштабні процеси.
