У квітні у Львівській області відкрилася перша черга проєкту клініки з протезування та реабілітації Superhumans Center. Загальна вартість проєкту оцінюється у $54 млн. Проєкт реалізується як фандрейзинговий, тому кошти залучають від благодійників. На сьогодні зібрано понад $25 млн.
Про нюанси реалізації фандрейзингових проєктів під час війни агентству "Інтерфакс-Україна" розповів директор з розвитку та один із співзасновників Superhumans, член наглядової ради найбільшого українського порту ТІС Філіпп Грушко.
Текст: Анна Левченко
— Що передбачає ваш проєкт?
— Це реконструкція існуючої лікарні в Винниках Львівської області. Це був старий корпус діючої лікарні, точніше два корпуси, в які ми повернули нове життя, розмістили там обладнання, відремонтували, зробили обидва корпуси інклюзивними і встановили пандуси. Крім того, в клініці ми зробили центр гідротерапії, бо тренування в воді для людей, які втратили кінцівку, є важливою частиною реабілітації.
Наш комплекс розрахований майже на 50 ліжок, в ньому 10 поверхів.
У першому корпусі Superhumans є лабораторія з виготовлення та налаштування протезів. Ми робимо заміри, консультуємо пацієнтів, у яких немає однієї чи кількох кінцівок, який протез їм потрібен, визначаємо, як можуть виглядати їх щоденні задачі, як може виглядати їх побут, тому що такі "немедичні" речі безпосередньо впливають на те, який має бути протез.
Щоб вирішувати наші завдання, ми працюємо з провідними світовими виробниками протезів, хоч у нашій клініці ми протези не виготовляємо. Ми виготовляємо так звані "стакани", умовно кажучи, пристрої, які знаходяться між кінцівкою та протезом. Це дуже важлива частина протезу, вона має повністю прилягати до кінцівки, щоби протез був не тільки зручним, а й функціональним.
Плюс у нас є відділення ментальної реабілітації, де працюють з ПТСР. Метальна реабілітація стане наступним кроком після нементальної, тобто після розвитку протезування та допомоги при фізичній шкоді. Ми зараз активно розвиваємо цей напрямок, оскільки ментальної реабілітації потребують набагато більше пацієнтів. ПТСР чи ментальні наслідки війни не одразу помітні, їх треба діагностувати. Це складна психологічна та психотерапевтична робота. Я сподіваюсь, що до кінця літа ми повністю запустимо відділення ментальної реабілітації до кінця літа. Це буде друга черга нашого центру.
— Вона буде відкрита на базі цієї ж лікарні?
— Так, на базі цієї ж лікарні, точніше на базі поліклініки, але при цьому центрі теж буде створений стаціонар. В ньому ми будемо займатися терапією сну. Порушення сну є найбільш розповсюдженою проблемою та скаргою при ПТСР. Люди втрачають сон, їх мучать кошмари, вони не можуть відключитися, відпочити.
Третьою чергою нашого центру стане реконструктивна хірургія. Це відділення ми плануємо запустити до кінця року. Це відділення для тих, у кого скалічене тіло, обличчя. Цим людям потрібна і реабілітаційна, і косметична допомога.
— Залучені вами інвестиції та донати в розмірі 25 млн спрямовані лише на першу чергу чи на весь комплекс?
— Ці кошти тільки на першу чергу. Ця сума дозволила нам запуститися, розмістити обладнання для протезування, зробити ремонт. Але для подальших кроків потрібні ще гроші, тому ми в постійно в процесі фандрейзингу.
Плюс, у нас є великий амбітний план: зробити ще п’ять таких центрів по країні. Нашим пацієнтам може бути складно доїхати до Львова з інших регіонів країни і перебувати там кілька тижнів. Тому ми вирішили, що Superhumans має прийти до них. Наші донори цю ідею підтримують. Тож ми плануємо в перспективі відкрити ще п’ять Superhumans.
— На які кошти працюватиме перша черга вашого центру? Чи враховують зібрані вами 25 млн витрати на роботу центру і чи вистачить коштів на роботу центру?
— Так, ця сума враховує, в тому числі, не лише ремонт та обладнання. Це й бюджет на реконструкцію, і на фонд зарплат, на самі протези, на тренінги тощо. Наш бюджет передбачає ці витрати. Скажу, що саме протези є найкоштовнішою частиною, ми передбачили витрати на них на два роки. Постійно оновлюватимемо фандрейзингові кампанії, й знову і знову звертатимемося до донорів. Наш проект не комерційний і не стане комерційним, тобто не передбачено, що пацієнти платитимуть за послуги нашого центру. З моменту відкриття (центр відкрився 14 квітня – ІФ-У) в нас запротезовано 10 пацієнтів. Ми змогли їм допомогти за дві тижні. Паралельно в нас черга з понад 200 пацієнтів на протезування. Донори бачать успіхи центру і розуміють, що їх кошти не витрачають марно. Закон фандрейзингу каже, що як тільки ви показуєте хороші результати, показуєте, що ви дійсно працюєте, то для донорів це стає найкращим стимулом.
— Яка потужність клініки? Скільком людям ви зможете надавати допомогу?
— Ми бачимо, що наразі потреба в протезуванні величезна, але ми розуміємо свої можливості. Очікуємо, що ліжко-місце має обернутися приблизно за три тижні, тобто приблизно стільки пацієнт може перебувати у нас. На першому етапі плануємо робити близько 50 протезувань на місяць. Загальну потребу в таких медичних послугах в Україні на сьогодні ми оцінюємо як 10 тис. протезувань, але точної цифри ніхто не знає. До того ж поки триває війна, ця кількість зростатиме.
— Як ви оцінили загальну потребу?
— На базі відкритих джерел провели паралелі з іншими військовими конфліктами. Наприклад, з війною у В’єтнамі, Афганістані, Іраку тощо. Ми вважаємо, що на сьогоднішній день протезування потребують понад 10 тис. осіб. Насправді багатьох людей благодійні фонди вивозять на протезування за кордон, але це менш ефективно в плані бюджету. До того ж в Україні людина може оперативно поміняти протез, підлаштувати його, наприклад, якщо вона втратила чи набрала вагу; для цього не треба їхати за кордон.
Але насправді ми бачимо, що крім протезування війна — це ще й ментальна історія, набагато складніша, численна та більш довготривала. Пацієнти мають ментальні наслідки, страждають від ПТСР і потребують допомоги в цьому напрямку. Ми спілкуємося з одним американським військовим шпиталем, який після війни в Іраку й Афганістані працює з американськими ветеранами. За їх спостереженнями середня тривалість відновлення від ментальних наслідків війни може становити до 10 років. Це середня тривалість контакту з пацієнтом: він прийшов, йому допомогли, стався рецедив, він знову прийшов, йому знову допомогли… Це люди, яким потрібна кваліфікована допомога впродовж 5-10 років.
— За які кошти можна забезпечити таку допомогу?
— В Америці це забезпечує держава, а як може бути в нас, ми не знаємо. Але ми не розраховуємо на бюджет. Ми позиціонуємо себе як приватний проект, який живе завдяки донорам. Ми впевнені, що зможемо забезпечити людей, які постраждали від війни, якісною допомогою і зможемо залучати для цього кошти.
Звісно, потрібна державна система, потрібен протокол, потрібні фахівці. Наприклад, в Україні не існує уніфікованого протоколу з ментальної реабілітації. В ньому раніше не було потреби. Розробити такий протокол — це велика робота на рівні МОЗ, на рівні держави. Ментальна реабілітація з точки зору грошей набагато дешевша, ніж протезування, але вона потребує дуже системної роботи, щоби пацієнт не припинив терапію. Тож ми загалом маємо дуже великі виклики перед нашою системою охорони здоров'я та перед нашим центром.
— Ви сказали що плануєте відкрити ще п’ять центрів. Де плануєте це зробити і чому для першої локації обрали саме Львів?
— У Львові локація була дуже легко обрана: для іноземців 40 км від польського кордону, це, умовно кажучи, найбільш безпечний регіон. Сюди відносно легко приїхати іноземним лікарям, офіційним особам, донорам, банкірам, тут вони можуть відчувати себе відносно безпечніше, ніж в Києві, Харкові чи Дніпрі. Але ми хочемо рухатися саме в ті регіони. Ми хочемо відкритися в Полтаві, Вінниці, Харкові, Дніпрі та Рівному. Харків це, взагалі, так би мовити, столиця протезування України, тут здійснювалося протезування військових АТО з 2014 року. Зараз протезний центр в Харкові частково знищений, але там є люди, фахівці, команди, технології. Там може бути великий кластер протезування як розділу медицини, тому нам важливо там знаходитись, хоч для іноземців це звучить доволі страшно, бо там ракети та кордон з РФ.
— Ваші наступні центри також будуть відкриватися на базі непрацюючих лікарень, чи це буде нове будівництво?
— В Україні досить великий палатний фонд, як у всіх пострадянських країнах. Також у нас достатньо старих медичних закладів, які потребують ремонту, реновації та оновлення. На найближчий час наше завдання знайти відповідні приміщення в цих містах.
— Яка вартість протезування?
— За нашими розрахунками, один протез на одну кінцівку в середньому коштує $10-12 тис. Рука трохи дорожче, ніж нога, бо в руці більше функціоналу. Плюс додаткові видатки в розмірі близько $3-4 тис — адміністративні витрати, зарплатний фонд, підтримання центру. Тобто загалом вартість протезування становить близько $15 тис. Це наш бюджет, який ми витрачаємо. А для наших пацієнтів лікування безкоштовне.
— Як ви плануєте налагодити обслуговування протезів?
— Ми ще поки жодного разу цього не робили, позаяк щойно відкрилися, тому ми реально не уявляємо, як це працюватиме, бо потрібна практика. Ба більше, треба розуміти, що користувачі європейських протезів абсолютно інші. Це переважно люди похилого віку, які втратили кінцівку внаслідок діабету чи нещасних випадків. Тому ми не можемо повністю використати досвід, наприклад, Німеччини, де людина в середньому раз на два роки приходить на ремонт чи обслуговування свого протезу. Ми не знаємо, як протезами будуть користуватися молоді активні пацієнти, які складають переважну більшість українців, що втратили кінцівку внаслідок війни.
— Хто ваші донори?
— Донори — це найбільші іноземні благодійні компанії та фонди. Наприклад, наш найбільший донор — фонд Говарда Баффета, Річард Бренсон і корпорація Virgin, велика харчова корпорація Cargill, MasterCard тощо.
Загалом наша концепція полягає в тому, щоб збирати гроші не в Україні, оскільки ми думаємо, що українські люди й бізнес дуже багато донатять, допомагають війську, волонтерять, а їх фінансові ресурси обмежені. Водночас для наших західних друзів та партнерів існує проблема фінансування військових потреб. Для західних донорів це велика проблема етичного характеру, тому такі гуманітарні проекти, як наш, це саме те, що вони можуть і хочуть фінансувати. Тож можна сказати, що ми поєднуємо нашу потребу з їхнім бажанням допомогти нам. Тому намагаємося спрямувати наші зусилля і фандрейзингову роботу безпосередньо на західну аудиторію.
— Як пацієнти зможуть потрапляти до вашого центру?
— Треба подати заявку на сайті www.superhumans.com. Ми почали прийом запитів ще до відкриття центру. Команда системно обробляє ці запити, оцінює за певними критеріями, щоб зрозуміти, якої допомоги потребують ці люди, який спосіб життя ведуть, чим займалися раніше, чи хочуть повернутися на фронт, а багато з них цього хочуть. З точки зору функціональності протезу є різниця, чи людина була фермером, чи музикантом, чи програмістом. Це кардинально різний підхід. І оскільки наш проект соціально доступний, ми не можемо використовувати так звані Rolls-Royce у світі протезів, ми можемо використовувати Toyota. Ми розуміємо, що запит дуже великий, тому намагаємося використовувати гарну Toyota для всіх, щоб допомогти більшій кількості людей. В цьому наша філософія. І ми розуміємо, що не так важливо, який протез, набагато важливіше, чи зможе людина з цим протезом повернутися в суспільство. Для цього треба не тільки забезпечити людину протезуванням, а й навчити її користуватися протезом, щоби вона могла бути максимально функціональною. Гадаю, що це завдання всього суспільства — бачити в цих людях не скалічених і безпомічних, а героїв. Але й самі ці люди мають це усвідомити, щоб не було так званого в'єтнамського синдрому.
— А як ви оцінюєте перспективи того, що якісні ефективні сучасні протези можуть виготовлятися в Україні?
— Протез — це не просто якась штучна гіпсова рука чи нога. Хоча насправді гіпсова рука краще, ніж зовсім нічого. Так звані "естетичні" протези допомагають пацієнту ментально, людина відчуває себе впевненіше, якщо візуально її чи його травма не кидається в очі. Але такі протези не функціональні.
Сучасний біонічний протез коштує приблизно від 20 тис. євро. Це дорогі високотехнологічні девайси. Сьогодні в Україні не має відповідних технологій для їх виготовлення. Ми, звісно, хочемо привести технології в Україну й ведемо переговори з кількома провідними світовими виробниками про локалізацію частини їх виробництва в Україні. Для них це може бути цікаво, особливо враховуючи, що в Україні є кваліфікована та відносно недорога робоча сила, а такі проекти підтримуються на державному рівні. Особисто я вважаю, що ми могли б стати світовим хабом з протезування, оскільки в нас буде дуже багато пацієнтів. Для початку мова може йти про навчальні центри чи дистрибуційні центри провідних виробників. Поки триває війна, світові виробники не поспішають відкривати свої представництва, центри чи щось подібне, оскільки бояться за свій персонал, майно тощо. Крім того, поки триває війна, вони не можуть працювати зі страховими компаніями. Тобто відкриття в Україні якогось справжнього виробництва сьогодні ілюзорна історія. З іншого боку, ми розуміємо і нагадуємо цим компаніям, що вони успішно працюють в Ізраїлі, про місії в Сирії, Лівії, Ємені. Так, там у них немає заводів, але є дистрибуційні центри.
Але ми хочемо саме локалізації виробництва, бо дистрибуційні центри в Україні є і ми обговорюємо їх розвиток та збільшення їх кількості. Дистрибуційний центр — це не складно, складно відкрити виробництво. Це велика інвестиція, обладнання, технології. Тому ми зараз шукаємо партнерів.
— Ви презентуєте свій проект на різних світових майданчиках, зокрема на конференції з підтримки України в Римі. Якою ви бачите реакцію європейців на ваш проект?
— Скажу відверто, ми бачимо великий інтерес. Не тільки до нашого проекту, а й в цілому до України. Хочу підкреслити, що ми, в першу чергу, зараз навіть не гроші шукаємо. Ми шукаємо експертизу, лікарів, шукаємо обмін досвідом, людей чи організації, які постачають обладнання чи мають схожий досвід в інших країнах. Зокрема, в Італії дуже потужна система охорони здоров'я і її можливості для нас — і для проекту, і для України загалом — можуть бути корисними. Тому ми дивимося не тільки на фінансування, ми дивимося комплексно, спілкуємося з медичними асоціаціями, з гравцями приватної індустрії, які оперують лікарнями чи медичними проектами.
— Якщо говорити про етику та заклики про допомогу, особисто мені здається, що, наприклад, італійці мало знають про війну. Вони не уявляють собі, що це і як, і це при тому, що інформація й новини про війну в Італії є, і вони оперативні й досить об’єктивні. Чи не вважаєте ви, що ми дуже мало показуємо цю дуже страшну історію, вбитих і скалічених людей, які втратили кінцівки, здоров’я? Чому ми намагаємося бути делікатними і не показуємо це на міжнародних майданчиках?
— Я не думаю, що європейців треба лякати, їм треба відкривати очі. Ми всю нашу комунікацію вибудовуємо з людських історій: ось є ветеран, його звати умовно, Віталій, йому 25 років, він хотів піти в університет, мав такі-то плани і такі-то мрії , але він пішов на війну, втратив там кінцівку. І от тепер ці всі можливості перед ним будуть закриті, якщо ми йому не допоможемо. І от коли іноземці бачать людину, яка до війни мала якісь перспективи, бажання, мрії, але все це закреслила війна, можливо, назавжди, це дуже сильно впливає на іноземців. Ми не соромимося говорити про це й показувати такі історії іноземцям та потенційним донорам, адже війна страшна саме такими скаліченими долями. І ми працюємо для того, щоб таких історій було менше.
Відносно комунікаційної кампанії скажу так. Ми, як і інші фонди та волонтери, на початку війни привозили гуманітарну допомогу. Фактично ми могли показати донорам та благодійникам коробки з ліками. Але через деякий час ми зрозуміли, що таким чином у іноземців складається уява, що війна – це просто коли кудись везуть багато ящиків. Це не викликає жодних емоцій. Війна в уяві світу стає безликою, нудною, незрозумілою логістикою. Але війна — це жах та смерть. Тому ми говоримо про реальні історії людей, які скалічені війною і які готові говорити про це. Говорити про те, що, наприклад, залишившись без руки, людина знову може виконувати звичайні речі, як прості, так і складні, завдяки ефективному протезуванню. Може знову підключити зарядку до телефону, зробити собі чай, працювати на комп’ютері, навіть керувати автомобілем. Це зовсім інший рівень емоцій, які показують всю правду війни. Я насправді раджу звертатися до емоцій, коли ми говоримо про війну. Ба більше, це правдиво, це прозоро, це зрозуміло.
Я можу сказати, що нам вдається говорити про це й викликати ці емоції у найбільш впливових гуманітарних проектів та ініціатив в світі. Зокрема, ми презентували наш проект на Clinton Global Initiative, найбільшій конференції для гуманітарних проектів у світі. Ми показуємо, де ми були рік тому, коли Superhumans був лише старою будівлею, а зараз це працююча лікарня, де люди отримують можливість повернутися до активного життя.
