Автор: Ростислав Камеристий-Брайтенбюхер
Після Жовтневого перевороту голова Ради народних комісарів Володимир Ленін заборонив співгромадянам виїзд з Радянської Росії без спецдозволів, назвавши це тимчасовим явищем. У 1934 році заборона переросла у статтю про державну зраду і стала постійною.
Щ е 1801 року російський імператор Олександр I ухвалив рішення, яке надавало його підданим дозвіл безперешкодно виїжджати за межі Росії. Фактично таке право мала будь-яка законослухняна людина, окрім хіба що селян-кріпаків.
Відео дня
Більшовики, прийшовши до влади, прийняли протилежні «гнилому царизму» ухвали та резолюції. Вони заборонили будь-кому залишати країну або повертатися додому без явного дозволу органів державної безпеки. Майже одразу після Жовтневого перевороту 1917 року Петроградський Військово-революційний комітет надіслав коротке послання комісару, дислокованому на кордоні Торніо — посеред хаосу Першої світової війни це був єдиний легальний і відносно безпечний пункт пропуску з революційної Росії до Європи, розташований на фінсько-шведському кордоні.
Читайте також:
Секретна операція Мельниця. Як радянські спецслужби влаштували виставу із декораціями на кордоні, а потім катували й вбивали «шпигунів»
У телеграмі йшлося: «Кордон тимчасово закрито. Без особливого розпорядження комітету ніхто пропущений бути не може».
Через півтора року, 3 червня 1919-го, Рада народних комісарів ухвалила нову резолюцію: закордонні паспорти, а отже дозвіл на виїзд, почали видавати лише лояльним до радянської влади людям. Хто заслуговує на такий статус, а хто ні — вирішував Наркомат закордонних справ.
Раз на тиждень у Москві, в будівлі на Луб’янці, відбувались збори, на яких чекісти ухвалювали рішення про дозвіл або заборону на поїздку за межі країни. Спочатку рік робили це безсистемно і навіть хаотично, а 6 червня 1920 року Наркомат закордонних справ спромігся нарешті затвердити інструкцію, яка визначала порядок видачі закордонних паспортів і пояснювала критерії відбору. У інструкції зазначалося, що в надзвичайних ситуаціях для виїзду особам потрібен дозвіл Особливого відділу Всеросійської надзвичайно комісії (ВНК). Цікаво, що ця інструкція працювала в СРСР аж до 1991 року.
Для того, щоб отримати дозвіл на поїздку до Франції, Австрії, Польщі, Фінляндії чи будь-якої іншої країни, громадянин мав пройти співбесіду і довести, що гідний отримати такого привілею. Першим питанням було — мета поїздки. І власне на ньому «палилась» більшість прохачів закордонного паспорта.
Прикордонний наряд Посьетського прикордонного загону перед виходом на охорону державного кордону, до 1941 року / Фото: DR
Сказати, що хочеш виїхати з комуністичного раю і не повернутись, звісно, було не можна. Пояснити, що їдеш як турист, — також не відпустять, скажуть, що в Радянській державі є безліч своїх незвіданих місць для огляду. Відвідати родичів за кордоном — повний провал, чекіст відразу зрозуміє, що ти не повернешся.
Читайте також:
Велике будівництво рабів. Як радянська система за допомогою НКВС нещадно експлуатувала українських німців та інші народності
Співбесіди перетворювались на театр абсурду. Люди вигадували фантастичні історії й присягались, що вимушено й ненадовго їдуть у ненависну західну країну у важливих справах, хоча дуже цього не хочуть — але обов`язок кличе. Хтось бив на жалість, розповідаючи про хворого родича, якого їде забрати до Росії з капіталістичного пекла. Інший плів, що буде займатися за кордоном агітацією і поширювати ідеї Леніна. Але все це майже ніколи не спрацьовувало.
Ганна Земакова, матір радянського хіміка лауреата Сталінської премії Павла Земакова, розповідала, як взяла у знайомого лікаря медичне свідоцтво, що для її стану здоров’я були б дуже корисні води курорту Бадена під Віднем.
Вона згадувала: «Я прийшла в адміністративний відділ Ради, і чиновник зачитав моє прохання: „Ви просите паспорт для поїздки з усіма чотирма дітьми?“ — „Так“. — „Ви, громадяночко, божевільна чи вдаєте, що ви ненормальна?“ — „Чому ж? Я хочу поїхати лікуватися“. — „Добре, приходьте через місяць“. Паспорт видає ГПУ, і прохання йде туди на вивчення. Все зрозуміло: буржуйка нахабно просить дозволу втекти з країни до свого чоловіка, білогвардійця-емігранта і капіталіста».
Слухачі Курсів удосконалення командного складу (КУКС) Вищої прикордонної школи з дресированим гепардом, 1938 року / Фото: DR
Більш-менш прихильно ставились хіба що до науковців і, звісно, закордонні паспорти отримували радянські керівники. У 1920-х роках, чиновники й відомі діячі культури, науковці навіть отримали привілей звертатися по медичну допомогу в чужі країни. Однак ця поблажливість тривала недовго і була швидко скасована. А для більшості закордонний паспорт став неосяжною мрією. Той, хто не мав зв’язків у владних колах, гарантовано отримував відмову.
Хтось наважувався нелегально утікати за кордон без паспорта. У законі ще не було чітко прописано, як за це каратимуть, якщо упіймають. Але в умовах так званого воєнного комунізму всі розуміли, що від більшовиків можна очікувати всього, що завгодно — навіть кулю в лоб.
Можливість міжнародних подорожей з кожним місяцем створювала проблеми навіть для найпривілейованіших категорій. Критерії відбору з часом стали ще більш суворими.
Це просто популізм. Ніякого механізму повертати громадян з-за кордону немає – Тарас Загородній
https://www.youtube.com/watch?v=VVvsbPSz864 Читати далі
