Автор: Галина Булгакова
Херсонський волонтер Олег «Хриплий» Дегусаров в інтерв'ю Video NV розповів, як рік тому рятував людей та тварин в рідному місті від страшної повені. 6 червня 2023 року після підриву росіянами Каховської ГЕС тисячі жителів Херсонщини опинилися в смертельній пастці.
Олег був одним з перших, хто кинувся на допомогу постраждалим ціною власного життя. Чому не всі хотіли евакуйовуватися? Що робила адміністрація Херсона та представники ООН? Як волонтери ліквідували наслідки катастрофи? І як місто живе зараз? Про все це Олег Дегусаров розповів в інтерв'ю Video NV. Нижче — його розповідь від першої особи.
Відео дня https://www.youtube.com/watch?v=qkUBVupoaQ4
Мене звати Дегусаров Олег. Мені 29 років. Я волонтер з міста Херсон. Волонтер з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну. Був в окупації. Евакуював людей з окупованого міста. Потім деокупація міста. І потім в червні стався підрив Каховської ГЕС.
На момент підриву Каховської ГЕС я був вдома, спав у себе в ліжку. Мені зателефонував мій товариш Олексій і каже: «Я їду до тебе на двох швидких допомогах з іноземними волонтерами, у нас вже є список маломобільних людей з мікрорайону Острів». Він у нас знаходиться нижче від рівня міста, і треба було швидко вивозити людей, поки є змога їздити туди транспортом. [Взяли] бронік, каску, тому що це дуже близько до окупованих територій. Острів постійно був під обстрілами, тому я бронік, каску надів, перехрестився — і з Богом, поїхали. Ми поїхали забирати бабусь. Але це не лише я і мій друг, удвох евакуювали. Було багато інших організацій, якісь самоорганізовані автобуси з міста. Поки була змога — вивозили всі цих бабусь.
Ми взяли батьківський човен. У перший день я розумів, що нам будуть потрібні човни — ми бачили, яка течія. Коли я перший раз спустився на воду, це була десь приблизно друга година дня. Ми сіли на воду, це був район Річпорта в місті Херсон. Ми сіли в човен з товаришем Іваном і побачили, яка сильна течія. Ми відштовхувалися або від стовбів, або палками якимись, у нас була змога. Але коли ти виходиш на фарватер річки Кошова, це вже наступний день — там дуже сильна була течія. І в мене був випадок, що замотало якусь гілку. Вишня і все інше росте, ти цього не бачиш, це під водою, і ти човном коли наїжджаєш — могло замотатися на гвинт, і тебе дуже швидко зносить. Дізналися, що на другий або третій день двоє військових загинули, бо вони були в повній амуніції. Тобто тобі бронік не треба був на воді, хоч обстріли були, й у воду були влучання.
Коли я був у човні, я чув саме прильоти. Прильоти були десь за метрів 500 від мене, і я не чув свисту. Якби я чув свист, я б пірнав у воду, 100%.
На самому початок після підриву [ГЕС] нас було декілька людей, це чоловік сім. Це і хлопці, з якими я волонтерив до цього, до підриву Каховської ГЕС. І вже наступного дня, і наступні-подальші дні ми організували такий як волонтерський загін, як табір. До нас приїздили сотні волонтерів з різних куточків світу, з усієї нашої України.
Я це можу сказати і на сьогоднішній день: що би робило наше місто без волонтерів? З приводу адміністрації — чи була адміністрація готова? Моя думка, що ні. Саме місто, обласна адміністрація, місцева. В адміністрації можуть працювати люди, котрі були небайдужі, я можу так перефразувати. Тому що я дійсно бачив людей з адміністрації прямо біля води. І не з камерою, не для преси. А люди, котрі займалися комунікацією — це представник цивільного захисту Сергій Тарасенко з міста Херсон.
Але я не бачив, щоб наш Роман Мрочко або [Олексндр] Прокудін були біля води і дійсно займалися якоюсь комунікацією. Або логістикою. Або допомагали. Моя думка, що місто мало бути готове. Човни мали стояти вже напоготові і чекати, поки вода підніметься. Але човни — це все я можу фантазувати. Давайте з приводу людей. Ніхто не міг бути готовим до підриву ГЕС. Добре, окей.
Читайте також:
Росія мусить відповісти. Свідчення тих, хто пережив велику воду, після підриву окупантами Каховської ГЕС
Що робити з людьми? Евакуювали ми їх на Хмельниччину, евакуювали ми їх в Одесу — могли там подзвонити, що приймають 100 людей, якийсь там санаторій, 100 бабусь. Але не було здійснено чіткого організму комунікації і логістичного напрямку, як це має все працювати. Ми хаотично цих бабусь [розселяли] по гуртожитках. Чесно кажучи, коли я зайшов в той гуртожиток, якщо б мою бабусю завезли в той гуртожиток, то я б не дуже хотів, щоб вона в таких умовах жила. Якщо завезли в той гуртожиток, то питання, чому через місяць я приїжджаю, і саме в цей гуртожиток ми привозимо гумдопомогу або ще щось, або ліжка для цих бабусь. Тобто в адміністрації не було нічого, навіть хто постраждав, куди їх евакуювати. Для мене це якийсь крінж. Треба було дуже сильно і швидко організуватися.
Були представники ДСНС. Ще я знаю, що були представники поліції. Я ні разу не бачив. Не бачив я поліцію на воді, бачив тільки ДСНС на воді. Знаємо, що були військові — я не знаю, чи за приказом це було, або ні, що такі підрозділи як Альфа або якісь підрозділи СБУ сідали на човни й евакуювали цивільних людей з лівого берега, з окупованої частини Херсонської області. На лівобережжя я не хотів їхати, я вже побував в окупації і ще раз потрапити в окупацію я не хотів.
Вже на третій день евакуації на воді 16 човнів було в моїй комунікації, майже з кожним я на рації. Скільки ми гуртом евакуювали, я не маю такої думки. Але особисто я евакуював людей 7 або 8. Були навіть випадки, що мені дзвонять з військової адміністрації, мій товариш, він займався списками. Він мені давав ці списки, і він каже: треба забрати людину. Ми приїздимо за чоловіком, чоловік за 50 років, він сідає в човен і каже: «Мені сюди в суседній будинок». Я: «В смислє? Я тобі шо, водне таксі чи шо?». Він каже я їду до брата. Він такий — всьо, якщо не везете, я випригую і допливу. Я думаю, та всьо, чувак, сиди в лодці, ми тебе підвеземо. Був випадок, що типу: чуєш, хлопець, на тобі дєнег, зганяй за сигаретами. Був випадок, ну цьому я допоміг: ми проїжджаємо біля під'їзду, і хлопець стоїть по пояс, не хоче пірнати у воду. Він каже: «Пацани, в мене „двушка“ коли відпливла, можеш мені її обратно жбурнути». І ми підпливли, жбурнули йому цю двушку коли.
Загалом ми брали [доправити людям] гуманітарні пакети, брали воду, розуміли, що електрики немає на мікрорайоні Острова. Ми брали з собою павербанки, воду, хліб, газові балончики, газові малесенькі конфорки. І в мене пару відосів були, як ми на верьовку продуктовий набір з водою і з хлібом [чіпляли]. Нормально? Нормально! І чік-чік, жіночка собі підняла поїсти.
Запам’яталася бабуся, яка плакала всю дорогу. Ми їхали в човні, вона розповідає, що, мовляв, я тут живу в цьому мікрорайоні з початку війни. Потім вся окупація, потім нас звільнили, але нас обстрілюють. Тепер підірвали дамбу. Вона була з першого поверху, затопило її квартиру. І вона їде і плаче, плакала, що тепер немає де жити. І взагалі вона не знала, куди я її везу. Але цю бабусю ми віддали її сину. Дякувати Богу, що в неї був син, він був поряд і він приїхав забрав маму прямо звідти, де ми приїхали човном.
Чи багато людей лишалося і не хотіло евакуюватися? Так, багато. І їх можна зрозуміти. По-перше, ми розуміли, що вода рано чи пізно зійде. Це було тільки питання часу. По-друге, треба не забувати про мародерів. Тобто люди не хотіли кидати свої домівки. Куди там їхати, йому нема куди їхати.
Я пам’ятаю чоловіка із собакою, його звати Ігор, собаку звати Рем. Ігор ще після евакуації прожив з нами і волонтерив десь три або чотири місяці. Та більше, десь пів року. Чого мені ця історія дуже запам’яталася: ми під'їжджаємо, хлопці з ДСНС якраз від'їжджають. Вони не змогли вмовити Ігоря виїжджати. Потім я зрозумів, чому. Я підіймаюся, думаю треба поспілкуватися з чоловіком, що трапилося. Дивлюсь, а в нього ще собака. Він каже: без собаки нікуди не поїду. Я розумію, що це бійцівська собака, це дуже люта собака, щоб ви розуміли, дуже агресивна потім, як виявилося. Але на той момент вона була дуже перелякана, вся тремтіла від холоду, просиділа у воді десь добу чи дві. Цю собаку Ігор мені передає через віконечко у під'їзді. Він сам стоїть на сходах, на драбині, передає мені Рема, і я розумію, що морда Рема прямо біля мого обличчя. Я цього Рема ставлю на п’ятачок, вилазить Ігор, заліз у човен, і потім ми йому передали Рема.
І ще у нас була одна евакуація з цього ж самого під'їзду. У його сусідки було 19 котів, чи 17, плюс ще 7 собак. Ми там з переносками залізли у під'їзд через вікно, піднялися на 7 поверх, давай цих котів ловити. Я взагалі не по тваринах, але коли ти бачиш, що тварина захльобується, яка нормальна людина зможе на це просто дивитися? Ти будеш по-любому теж спасати і собак, і котів. І були випадки, що мені курку привезли в двір. Я думаю, що якщо ви лишили тварин, і була змога подзвонити сусіду і попросити, погодуй мого собаку, то була і змога комусь подзвонити з проханням «Відпусти мого собаку». Я нікого не засуджую, але я думаю просто ніхто не був до цього готовий.
Були випадки, дуже багато, що собака на прив’язі. І знаєте, собака на прив’язі, і вона розуміє, що вона в себе в подвір'ї знаходиться. Мало того, що я до неї залажу — їй по барабану, вона підіймається, за якусь дощечку вчепилася, і на мене гавкає. Як я її маю евакуювати? В мене не було товстих перчаток спеціальних. Там, футболку зняв, собаку замотав, відчепив — і собака пливе зворотнім шляхом додому по запаху, а ти її штовхаєш по воді, тому що вона тебе Намагається цапнути, і ти її просто штовхаєш по воді до берега. Це перша собака, яку ми евакуювали. Ми її вдвох з моїм товаришем штовхали, вона товаришу теж руку прокусила. Ми вдвох її доштовхали, і потім ще годину виловлювали, тому що вона ще годину намагалася пливти до себе назад в будинок.
Вода почала спадати десь на четвертий-п'ятий день, я не пам’ятаю. На 5-й десь день, мабуть. Я проїжджав біля школи на мікрорайоні Острів і побачив, що я починаю бачити дах машин. І потім вже наступного дня саме на цьому місці я міг ходити пішки. Після того, як вода пішла, ми взяли дуже великий обсяг на себе гуманітарної допомоги. Звичайно, це вода, тому що не було перший час чистої води. Це водоочисні таблетки або фільтри, кувшини. Ну і допомагали [привозити] газові горілки, павербанки, все, що було потрібно.
Це була як зона відчуження така після підриву Каховської ГЕС. Ні води, ні газу, ні світла — нічого не було. І людям було буквально потрібно все. Коли спала вода, я побачив грязь. Просто в метр грязі. Болото. Ви ж розумієте, що змило все. Ми побачили гамулу, котру треба просто викачувати, вивозити цими машинами, перепрошую, фекальними великими машинами, тому що місто воняло так, що просто там неможливо було перебувати на другий або третій день. Це все почало цвісти, і запахи були капець.
Магістральні вулиці вигрібали комунальні машини, а все, що було цивільне, приватні будови, все вигрібали волонтери. Брали лопати, маски, тому що знаєте — це літо, і після того, як вода пішла, це все почало цвісти. Тобто ліквідація була набагато важче, ніж кататися на човні і котиків ловити. Ліквідація — ти мокрий. У нас там був такий костюм протихімічний, маска, окуляри, і ти там з лопатою, з тачкою. Це, по-перше, важко, по-друге, жарко. По-третє, це небезпечно, тому що це прифронтова зона. І небезпечно, тому що там якась зараза може лазити. Але ти про це не думав. Ти бачиш, як люди якісь фотографії свої висушують, щось намагаються для себе якусь пам’ятку зберегти.
Люди, які постраждали від підриву Каховської ГЕС — я би не сказав, що вони сильно повертаються додому. Ті, хто там жили перед початком підриву, вони там і лишилися. Тому що в кого була змога щось відбудувати — ці там полишалися. Я знаю, одна сім'я, якій ми допомагали розгрібати наслідки, вони з'їхали в квартиру своїх дітей. Бабуся інша, котрій ми допомагаємо, в неї нема куди з'їжджати, і вона там собі робить якийсь ремонт. Час, поки вона робила ремонт, мешкала в якійсь літній кухні.
ООН приїхала на п’ятий чи шостий день. Приїхали машини — я тільки побачив машини. Знаєте, я думаю, що це було так, як звичайно приїжджає ця організація. Приїжджають люди з блокнотиками, просто щось собі там пофіксити, позаписувати. Щоб ООН щось там відновлювало, щось робило — чесно кажучи, я ні разу не бачив. За цей час після підриву Каховської ГЕС я не бачу, щоб вони якось там рухалися, допомагали людям.
Вже минув рік і ситуація з постраждалими районами після підриву Каховської ГЕС стає такою, що люди самі собі відновлюють щось. Приїжджаєш на ці вулиці, і буду казати чесно — деякі вулиці ти бачиш, що вони живі. Не дивлячись на те, що це близько до фронту і це під постійним обстрілом. Виходить жіночка зі свого будинку. І я бачу, що вона собі трошки парканчик полагодила самостійно. Вона каже, що торік півкуста троянд загинуло, але я ось вже рік біля цього кустика танцюю, і відновила півкуща троянди. Тобто трошки, але життя іде.
Дивлячись на наших людей, я не буду брехати, пропагувати — вони незламні, ми реально незламний народ. І коли ти коли бачиш цих похилих людей, які під постійним обстрілом… Я знову скажу: окупація, деокупація, обстріли, підриви… Це вже просто незламна там жіночка, або бабуся, або дідусь. І вони, знаєте, як наші люди — ніхто не хоче покидати свою домівку. Ніхто не хоче від'їжджати на чужину. Тому люди лишаються і самостійно або за допомогою волонтерів, або ще за чиєюсь допомогою потроху відновлюються і лишаються вдома.
Читати далі
