Автор: Наталія Роп
NV провів один вечір у стабілізаційному пункті під Бахмутом, де лікарі надають попередню допомогу пораненим воїнам, визначаючи їхню подальшу долю.
Київ — Бахмутський напрямок — Київ
На вулиці ще повною мірою сяє весняний день, що більше нагадує літній. На календарі — 8 квітня, на годиннику — 16:00.
А от усередині стабілізаційного пункту, одного з тих, що функціонують на бахмутському напрямку в Донецькій області, про денне світло мало що нагадує: вікна забиті плитами з тирси, тому тут панує вічний електричний день, який створюють лампи.
Відео дня
Стіни приміщення колись цивільної будівлі, переобладнаної під реанімаційну залу, обклеєно пастельними квітковими шпалерами, а зверху їх прикрашають дитячі малюнки для військових.
«Моє серце б'ється в ритмі ЗСУ», — написано на одному з них, що висить над апаратом штучної вентиляції легень та стелажами з іншим медичним приладдям.
Цей стабпункт належить 93‑й окремій механізованій бригаді Холодний Яр. Саме в такі місця, що поруч із фронтом, найперше привозять евакуйованих з поля бою поранених. Тут їм надають першочергову медичну допомогу, стабілізують — тобто певним чином «законсервовують» пошкодження і вже далі спрямовують або до лікарні, або на відпочинок.
Поки серед блискучих медичних інструментів, пастельних шпалер та дитячих малюнків панував спокій і не було пацієнтів, NV познайомився з Василем Бабичем — 59‑річним фельдшером, завдання якого — після стабілізації супроводжувати поранених звідси до найближчого шпиталю.
Невисокий сивий чоловік із борідкою й татуюваннями на руках, Бабич служив у війську ще з 2018 року. Вдруге він повернувся сюди з початком повномасштабного вторгнення — попри те що вже кілька років перебував на пенсії.
— Річ у тім, що моя спеціальність — фельдшер, і треба допомагати багато, без мене тяжко, — пояснює Бабич своє рішення і трохи схвильованим голосом додає: — І син мій служив також тут, у 93‑й бригаді, у цьому стабпункті [лікарем]. Він загинув у місті Бахмуті [у січні 2023 року].
БУТИ ПОРУЧ: Одне із завдань фельдшера Василя Бабича — супроводжувати важких поранених у тил / Фото: Олександр Медведєв / NV
Саме на службу в цьому стабпункті Бабич потрапив уже після смерті нащадка. І не з власної волі.
— Це доля, напевно, — каже фельдшер. — Я мав служити по всій Україні, а вийшло так, що потрапив саме сюди, на місце сина.
Розмову зненацька перериває метушня: близько 18 вечора до стабпункту приїхало авто з пораненими. За сьогодні не перше.
— Це, може, мені навіть доведеться їхати з ними, якщо є важкі, — оглядається на шум фельдшер і вирушає допомагати колегам.
Першого військового, худорлявого високого чоловіка з посірілим обличчям, заносять на ношах. Його одразу ж перекладають на один із середніх столів, що поряд зі стелажем, наповненим ліками та інструментами. Це місце для важких.
Лікар Іван Зурначіді, високий сивий чоловік в оливковій вишиванці, накидає на себе одноразовий зелений халат і починає оглядати рани військового.
— Дихати не важко? Живіт не болить?
— Ні.
— А коли поранення було?
— Сьогодні о другій годині ночі, — повільно відповідає боєць.
У чоловіка найбільше постраждали ноги: уламками посікло в кількох місцях як ліву, так і праву. Медики обробляють рани, накладають шину на одну з ніг та ставлять пораненому крапельницю.
Той має позивний Скіф, його привезли з позицій з-під Часового Яру — міста на захід від Бахмуту, яке впродовж останніх тижнів активно штурмує ворог.
— Я виводив пораненого товариша, — розповідає NV чоловік про момент свого поранення, коли йому стає трохи краще. — Заносили у бліндаж [пораненого], і дрон скинув ВОГ [осколковий боєприпас]. Усі заскочили, а я останній ішов. І вийшло так, що мені дісталося найбільше.
— Ви не встигли заскочити у бліндаж?
— Так, я саме подавав його [пораненого побратима], а решта підіймали.
— Він мав важке поранення?
— Так, там пах, ноги, — його повинні сьогодні привезти, забрати… Просто він важчий, його складніше вивезти.
ПОЛЕГШИТИ БІЛЬ: Військовий із пошкодженою грудною кліткою отримує першочергову допомогу / Фото: Олександр Медведєв / NV
Другий військовий, що приїхав сюди зі Скіфом, самотужки заходить до стабпункту. Цей русявий чоловік на позивний Бєс важко опускається у крісло, похиливши голову.
— Друже, роздягайся, — каже йому один із санітарів.
Бєс повільно знімає форму, після чого піднімається та лягає на вільний лікарняний стіл.
— Телефони в режимі польоту? — перепитує про всяк випадок у поранених санітар.
Це потрібно для того, щоб ворог не міг фіксувати скупчення людей.
Бєса починає оглядати Володимир Пігулевський, лікар-хірург у чорній футболці та камуфляжних штанах, до яких прикріплено іграшкову кішку на брелоку та ключик — пам’ятки із Бахмуту з тих часів, коли цей стабпункт працював ще там.
— Контузія в тебе із 10 десь на четвірку-п'ятірку, — каже Бєсу Пігулевський. — Голова зараз не крутиться? Блювати не хочеться?
— Вчора хотілося і сьогодні.
— А зараз?
— Поки ні.
ПІСЛЯ ХІМІЧНОЇ АТАКИ РОСІЯН: Боєць на позивний Бєс (лежить ліворуч) на позиціях під Часовим Яром дістав контузію, осколкове поранення та ще й отруєння газом / Фото: Олександр Медведєв / NV
У цього військового окрім контузії ще й поранення правого стегна та отруєння газом — останній росіяни тепер часто використовують.
Анестезіолог Ігор, чоловік середнього віку в окулярах, який до мобілізації працював у Запорізькій обласній лікарні, каже, що найчастіше до них зараз потрапляють бійці з осколковими пораненнями та отруєннями.
— Я коли починав [служити у грудні 2022 року], то майже не було [отруєнь], а зараз частіше стали, — розповідає чоловік.
— Що ви з ними робите? Є антидоти?
Читайте також:
Розмова поруч із пеклом. Комбриг Паліса — про логіку м’ясних штурмів росіян, постійний брак снарядів і останній постріл війни — інтерв'ю NV
— Антидотів немає, бо [вороги] використовують речовини подразнювальної дії. Тому ми застосовуємо симптоматичну терапію: якщо ускладнення дихання — розширюємо бронхи, даємо кисень, якщо нудота — відповідні ліки.
Тим часом санітари складають особисті речі Бєса в жовтий пакет — це означає, що їх направлять на аналізи, аби визначити тип застосованої окупантами хімічної речовини.
Речі ж бійців, що не зазнали отруєння, зазвичай потрапляють до чорних пакетів.
Скіфа до того часу вже перевдягнули в новий одяг, переклали на каталку, накрили теплою ковдрою та відправили на швидкій до найближчої прифронтової лікарні.
Це типовий шлях поранених після стабілізації, адже в лікарні є стерильні умови, і там можна за необхідності проводити хірургічні втручання.
Безпечна пора
На годиннику 20:07. Минає лише година, відколи медики відпустили останнього пораненого з попередньої партії, як завозять нового пацієнта.
Обмотаного срібною термоковдрою, його в ношах переставляють на стіл і роздивляються.
— Коли поранення було? — запитує анестезіолог Ігор.
— 02:55, — відповідає його колега, не дочекавшись відповіді, і вказує на чорний напис маркером на тілі військового.
За процесом стежить 24‑річний бойовий медик з евакуаційного відділення з позивним Гангрена — саме він привіз пораненого до стабпункту.
— Вводили цефтріаксон та ібупрофен, — відчитується він перед колегами.
— Коли?
— Близько години тому.
Ноги та пах чоловіка на столі вкриті численними ранами, які нагадують вирви, — його також привезли із Часового Яру.
— У нього тільки осколкові поранення, — каже NV Гангрена. — Скоріше за все, арта. Нам його передали [перша медична евакуація], ми — друга передача.
— З якими пораненнями найчастіше вивозите бійців?
— За весь час 90 % — осколкові. І десь 10 % — кульові.
— А як щодо отруєння газом?
— Також, воно йде разом з осколковими.
ЛІКАР У ТИЛУ, ЛІКАР НА ФРОНТІ: Анестезіолог Ігор до мобілізації працював у Запорізькій обласній лікарні / Фото: Олександр Медведєв / NV
Поки стабілізують пораненого, Гангрена, бронежилет якого обклеєний яскравими патчами із написами «Мандруй, стріляй, кохай» та «Слабким п*зда», розповідає, що має юридичну освіту. Він тільки закінчив виш, трохи встиг попрацювати, аж тут почалася велика війна. Але тоді ще 22‑річний хлопець вирішив «не сидіти у чотирьох стінах і спокійно пішов у військкомат».
Роздумуючи про тих, хто сьогодні не готовий мобілізуватися, Гангрена рекомендує їм «вчитися і тренуватися», адже це точно допоможе.
— Вчіться розвиватися в усіх сферах, починаючи з простої тактики, медицини, фізо [фізичної підготовки], і ставати сильнішим, особливо характером, — каже військовий. — Бо якщо не вивозиш фізо, як сказала одна людина, то вивезеш на характері. Якщо характер сильний.
Медики тим часом закінчують маніпуляції з пораненим, одягають його в чисте та переміщують на каталку. До госпіталю його супроводжуватиме фельдшер Володимир.
Що ближче до ночі, то більше у стабпункті пацієнтів. І так буває завжди, адже темний час — найбезпечніша пора для евакуації: у небі не ширяють ворожі «пташки"-дрони і вивезти поранених стає хоча б можливо.
На годиннику 20:57. До закладу самостійно заходить ще один поранений. Мовою медицини — легкий. Він роздягається до поясу і лягає для огляду.
РОБОТА Є ЗАВЖДИ: У прифронтовому стабпункті лікарі та фельдшери майже ніколи не сидять без діла / Фото: Олександр Медведєв / NV
— ВОГ прилетів, — показує він лікарю Івану свої засохлі рани на руках.
— І коли це було?
— Ще 5 квітня [три дні тому].
Із цим військовим медики справляються доволі швидко.
Приблизно в цей час телефоном їм повідомляють, що довго відпочивати не доведеться: до стабпункту везуть одразу п’ятьох поранених, серед яких є важкі.
Дістаютьнся вони до медиків о 21:37.
Першим заходить худорлявий чоловік середнього зросту в касці, кофтині й тактичних штанах, заплямованих кров’ю.
Він повільно знімає каску і з допомогою медиків починає роздягатися. Його худорляве бліде тіло в районі грудей обмотане сірим бандажем. З таким типом поранення він також відноситься до важких, яких оглядають першими.
Тієї ж миті в палату починають заносити інших важкопоранених. Кімната насичується стійким запахом крові.
РЯТІВНА ТЕМРЯВА: З наближенням ночі, коли ворожі дрони вже не контролюють кожен метр фронту, потік поранених у стабпункті збільшується / Фото: Олександр Медведєв / NV
Одного із прибулих обережно переміщують із нош на стіл. У нього закривавлені штанини, а на одній нозі накладено одразу два турнікети — під та над коліном.
Одразу ж за ним двоє військових з евакуаційної бригади заносять ще одного пораненого, тримаючи того попід руки.
— Мужики, тут ще один важкий, — швидко на видиху каже один із бійців, що у повному екіпіруванні.
У чоловіка, якого вони тягнуть, закривавлена форма на спині та нижче. Кров просочується через зелений мультикам і виблискує під лікарняним світлом.
— Куди? — запитує військовий.
НАРЕШТІ: У стабпункт заносять чергового пораненого — цього бійця понад два дні не могли евакуювати з лінїї фронту через роботу ворожих дронів / Фото: Олександр Медведєв / NV
Лікарі вказують на передостанній стіл під стіною. Середній, розрахований на важких, уже зайнятий іншим.
Пораненого висаджують на стіл. Від такого ривка той викрикує від болю.
— Тихо, — заспокоює його побратим.
Лікарі працюють паралельно з кожним прибулим. І поки одному обробляють поранену грудну клітку, двом іншим на столах оперативно розрізають просякнутий кров’ю одяг.
Військовим із пораненими ногами займається Пігулевський. Оцінивши складність ситуації, він уважно дивиться на фельдшера Бабича, який уже повернувся зі шпиталю, і просить того одягати рукавички.
— Та я так і поняв, що «одягай перчатки», — спокійно відповідає Бабич.
Пігулевський за допомогою фельдшера та медсестри починає розрізати штанину на непошкодженій нозі. І далі береться оглядати ногу в турнікетах.
До одного з них хірург торкається. Військовий починає кричати.
— Ааа, турнікети болять, — кричить він і аж підводиться зі столу. — А ще в мене там шина накладена.
Верхній турнікет, під яким немає рани, знімають. Тканину від одягу навколо поранення обережно розрізають і знімають.
— Даааа, дружок, — каже протяжно Пігулевський, діставшись до поранення.
Перед його очима — розірвана над ступнею нога, що ледь тримається купи. Сама ступня вже посиніла, адже бійця довго не могли евакуювати з позиції.
СКЛАДНИЙ ВИПАДОК: Хірург Володимир Пігулевський (ліворуч) оглядає поранену ногу бійця, з якої понад 20 годин не знімали кровоспинні турнікети, через що тканини тіла нижче коліна встигли помертвіти / Фото: Олександр Медведєв / NV
— Це синдром тривалого стиснення, — пояснює хірург. — Йому наклали турнікет близько 10 вечора вчора — це 20 годин уже [минуло]. На жаль, нічого ми із цим зробити не зможемо.
— Буде ампутація? — запитує NV.
— Так, — каже Пігулевський, зморщивши лоба. — Ти бачиш, який колір ноги тут [нижче поранення] і колір ноги там [на вцілілій кінцівці], — тут синюшний, а там звичайний. Ми просто її зафіксуємо, і його потрібно везти далі.
На місці зняти турнікет Пігулевський не може. Адже усе те, що накопичилося в нозі нижче затиснення, піде в колінне річище, і нирки не зможуть це відфільтрувати, — в таких випадках люди помирають від гострої ниркової недостатності.
Сильно пошкоджену ногу медик обмотує спеціальною тканиною і далі накладає на це місце шину. Уся подальша справа на цьому етапі залишається за анестезіологом: крапельниці та необхідні уколи.
Ще двоє військових, яких вважають легкими або ж середніми, сидять на кріслах. Одному з них обробляють неглибокі рани на спині. Інший, русявий чоловік середнього віку з бородою та дерев’яним хрестиком на грудях, чекає на свою чергу.
— Ми втрьох [з бійцем із ранами на спині та важкопораненим у пах та ноги] були на одній позиції, — розповідає він NV, додаючи, що має позивний Вовк.
— Чим вас поранило?
— ВОГ, і не тільки він. Щось ще похлєще було. Не знаю, що це.
Військовий каже, що дістали із побратимами поранення ще зранку 6 квітня. Однак понад два дні вони не могли евакуюватися через активну роботу ворожих дронів.
— Не було можливості, — каже Вовк. — «Птічки» ловили нас постоянно. Ми даже вилізти не могли.
— Як ви дістали поранення?
— Ну, я їм [побратимам] допомогу надавав. І в цей час прилетіло.
Близько 22-ї години, коли відведений для NV час у стабпункті спливав, військові медики все ще стабілізували стан цих п’ятьох бійців. І тут привезли ще одного пораненого. Також важкого.
Читайте також:
«Люблю на росіян щось покидати». Репортаж NV з бахмутського напрямку про дронщиків 93-ї бригади
— Робота завжди є, на жаль, — каже хірург Пігулевський. — Щодня, щодоби. Такого не було, щоб ми добу просиділи, вибачте за слово, в носі колупалися. Ні. Завжди є поранені. Різні: або легкі, або середні, або важкі. На жаль, усі є. Кожен день. Особливо в нічний час.
І хоч зараз його стабпункт не приймає по 200 людей на добу, як це було під час боїв за Бахмут, однак жодного легкого дня тут не буває.
— Що найважче у вашій роботі? — запитує NV наприкінці у фельдшера Бабича.
— Найважче — це розуміння, що ми відповідаємо за життя кожного побратима, кожного бійця. Стараємося докласти всіх зусиль, щоб люди залишилися живі, щоб рідні дочекалися своїх батьків, синів і чоловіків, — відповідає той.
Цей матеріал був вперше надрукований в журналі NV № 3 за травень 2024 року. Журнал можна придбати тут.
Читати далі
