Книжки про війну: писати не можна читати
Андрій Кокотюха
Письменник, кіносценарист
Протягом найбільш насичених арсенальних днів кілька разів на власні вуха чув фразу: ні, ще рано, ще не готові читати про війну, її без того багато
Є локальний письменницький анекдот. Зустрічаються двоє письменників, і такий діалог: «Вітаю з новою книжкою, старий! — Та дякую, вона ще рік тому вийшла. — Ой, а я оце тільки купив! — А, то це був ти…». Книжковий бум в Україні, який є однією з ознак нинішнього важкого часу, хоч і вніс у загальний зміст анекдоту певні корективи, суть залишив незмінною.
Відео дня
Свідчення того — рейтинги продажів, улюблена постфестивальна розвага наших книжкових подій. Останній Книжковий Арсенал винятком не став. Видавці й книгарні у соцмережах публікують свої топдесятки, і вони майже ніколи не подобаються авторам, котрі в топи не потрапили. Дивіться, пишуть вони частіше збентежено, рідше — обурено, рука втомилася підписувати, читачі приходили й публікували схвальні відгуки, а виявляється, лідерство за кимось іншим. Окремі книголюби підтримують не так улюбленців, як загальні тенденції. Мовляв, читачі — жертви маркетингу, їм впарюють розкручене в медіа й соцмережах одноразове чтиво низької якості, а справжню літературу ігнорують.
Подібні порівняння й нарікання були, є та будуть. Проте є обставина, котра звертає на себе увагу. Гасло цьогорічного Книжкового Арсеналу — Життя на межі. Навряд кому треба спеціально пояснювати повне занурення в контекст російсько-української війни з особливим акцентом на повномасштабне вторгнення та його трагічні наслідки. Серед яких — загибель від російських куль, снарядів, бомб та ракет наших письменників, котрі перебували в розквіті сил та мали чимало творчих планів. Здавалося б, книжки про війну, — художні, документальні, нонфікшн, — мали б очолити всі або більшість рейтингів продажу. Їх можна придбати як із дослідницькою метою, так і з поваги та заради вшанування пам`яті. Адже автора пам`ятають, доки купують та читають його книжки. Не кажучи про те, що розповідь про реалії війни від першої особи чи рефлексії, навіяні воєнним контекстом, теж важливий матеріал. Але ні, здебільшого величезний, сказати б, основний пласт нових видань залишився як не поза увагою, то поза рейтингами — так точно.
Військові так само просять не нести їм книжок про війну
Варто уточнити: повз увагу присвячені війні книжки не пройшли й не могли пройти. Вони кидалися в очі, на них робилися акценти. Саме тому вони не домінували в рейтингах невеликої кількості видавців. Протягом найбільш насичених арсенальних днів кілька разів на власні вуха чув фразу: ні, ще рано, ще не готові читати про війну, її без того багато в новинах. Краще щось для відпочинку, аби відволіктися.
Як учасник я постійно стояв неподалік стенду, де під логотипом Азову збирав книжки бійцям на фронт. Зараз такі ініціативи постійні й звичні. Пересічний відвідувач міг купити бодай одну книжку і залишити на тому стенді. Хочете цікаву новину? Військові так само просять не нести їм книжок про війну, принаймні багато. Їм теж хочеться видихнути, відволіктися після виходів. І зрозуміла втома від війни безпосередніх учасників бойових дій. Відтак важко зрозуміти декларовану втому тих, хто від війни територіально далеко.
Наше суспільство це вже проходило. Вперше про втому від війни заговорили року десь так 2017-го, пошепки. Вже за рік — уголос. Ще рік потому актор-комік Володимир Зеленський став президентом воюючої країни на хвилі обіцянок закінчити війну, бо для цього треба просто перестати стріляти. Уже тоді тема війни почала поволі зникати з телевізійного простору. Їй лишали трошки обов`язкового часу хіба у випусках новин. Із заявок на виробництво телевізійного кіно ця тема спершу вичищалася менеджментом, а пізніше внутрішні брифи чітко зазначали: ні війні, взагалі, в жодному контексті, жодного натяку. Перевага віддавалася комедіям, дуже бажано — російськомовним. Результат цієї втоми нині наочний.
Читайте також: Валерій Пузік Читати про війну. Сім нових книг, які варто мати в своїй бібліотеці
Справедливість вимагає зазначити: цілковитого ігнору книжок із воєнним контекстом із читацького боку не було. Слід віддати належне команді харківського видавництва Vivat!, чиї новинки за тиждень до Арсеналу разом із книжками інших видавництв. Віватівці зробили зі згорілих книжок виставку як наочне підтвердження російських воєнних злочинів. А книголюби підтримали гривнею збірку прози Мисливці за щастям військовослужбовця, художника і письменника Валерія Пузіка, точніше, ту її дивом уцілілу невеличку частину від тиражу. Також доволі активно купували Я перетворююсь, щоденник зрадженого колаборантами та вбитого росіянами письменника Володимира Вакуленка. Проте це швидше згадані вище вияви поваги й бажання підтримати потерпіле видавництво. Ще з видань про війну в топі іншого харківського видавництва, Фоліо, біографічний Полон Валерії Суботіної та Вірші з бійниці загиблого на початку цього року поета Максима Кривцова. Здається, все, або майже все.
Окремої уваги варта проза Артема Чеха. Він є одним із найбільш професійних письменників, причому війна для нього почалася ще з часів АТО. Не дивно, що його Точка нуль, котра за формою є нонфікшеном і створена як щоденник мобілізованого киянина, нині в топах Meridian Czernowitz. Проте книга хай актуальна, проте не нова. Від Чеха, котрий пройшов пекло і дивом вижив, виходячи з оточення, його постійні читачі чекали чогось подібного. Натомість його новий топроман Пісня відкритого шляху — стилізований вестерн, теж про війну, але реконструйовану в авторській уяві. Хтозна, чи ця новинка письменника й військового з потужним досвідом — теж своєрідна декларація цілком зрозумілої втоми.
Тож на виході поволі назріває конфлікт інтересів. З одного боку, є величезна потреба тримати руку на пульсі війни й реагувати. Авторам не обов`язково воювати самим, тут важливіше — не забувати контексту. З іншого боку, подібна література починає відлякувати читачів. Не тотально, проте тенденція все ж таки помітна. Одні про війну не забувають і в різний спосіб нагадують. Інші знову дедалі частіше дистанціюються та голосніше говорять про втому. Хтозна, чи можливий тут якійсь баланс. Але пояснити подібні настрої можна. Проте військові мають право на втому. Цивільним же краще триматися. Адже один раз суспільство вже заявило своє право втомитися. Результат — ще більше війни, ще більше книжок про війну.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Читати далі