Це помітно за кордоном. Як змінилося ставлення українців до бідності

Катерина Тейлор Арт-експерт, засновниця та CEO Port. agency

Ми не обирали обставини, в яких народилися, але конструюємо обставини, в яких будемо жити

Помітила певний поведінковий феномен: раніше українці переважно були бідні та соромилися цього, а тепер бідні та пишаються. Тобто раніше це була скоріше позиція жертви, неусвідомлена, викликана провиною: я нічого не змогла, грошей нема, я нікуди не вписуюсь. Є великий і успішний світ, і є я, яка невпевнено може обпертися об колючий паркан розкоші.

Відео дня

Для мене відкриття, що бідність як концепт може бути усвідомленою і тому менш травматичною. Я це помітила зараз по українцях за кордоном. Тим, які живуть на українські пенсії, вирощують маленьких дітей на українські зарплати, і самім дітям, які, власне, взагалі не розуміють, що відбувається, але все більше інтегруються попри на те, що вони інші. Тобто ми зараз скоріше той мільйонер, що розорився і раптом згадав, що гроші — це лише енергія і питання часу.

Розповідаючи історії можна позбутися сорому

Старий капіталістичний концепт зв’язує гроші та гідність, гроші й походження, гроші та успіх. Нав’язує ідею однозначності майбутнього залежно від розданих карт. Проте коли сьогодні опиняєшся в Європі, де багато різних людей, гендерно і національно різних, то бачиш: вони всі настільки не схожі одне на одного, всі мають настільки різноманітні історії, що ця прозахідна константа про успіх зовсім втрачає актуальність.

Здається, цей світовий тренд (фактично деколонізаційний) нам на користь. Завжди вважала, що це соромно — бути бідною, і тому всіма своїми силами намагалася якомога скоріше стати заможною будь-яким шляхом. Настільки це було нестерпно. Вже в дорослому віці, коли стало ясно, що вся країна була бідна, а не тільки я, якось трохи на цьому кораблі стало менше качати. А потім з’ясувалося, що 90% людства живуть за межею бідності, і мене повністю відпустило.

Часто проблема не тільки в неможливості заробляти, а і в неможливості говорити про це й бути почутими. Величезна кількість людей з бідних країн роками мовчала, як і ми. Їхніх голосів не було чутно. Вони соромилися та іноді не вміли, не могли говорити про те, що вони економічно неспроможні. Як можна з гідністю сказати, що ти бідний, в обличчя людині, яка потирає рюші на своєму гіпюровому манжеті?

Пам’ятаю, коли вперше потрапила до Лондона десь у 2005 році, мене вразила кількість іноземців, рас, мов. Я була однією з. Не відчувала себе іноземкою. Мені раптом стало комфортно з тим, що я відрізняюся від британців. Моє захоплення британською культурою вагомою частиною базується на захопленні розкішшю, на цій дивовижній манері невимушено носити парчу та бархат поверх джинсів. Але саме це мене дуже довго й віддаляло від них. Бо парчі й бархату в мене валом, але я все ще дитина, в якої до 1998 року не було в квартирі провідного телефону, а воду вмикали по годинах: з 6 до 9 ранку. Холодну.

Сьогодні, коли я приїжджаю в європейські країни, мені нарешті не соромно за те, що я була бідна. Бо я знаю, що це не моя провина, а травма цілого покоління. Тепер я бачу, що це також історія кожного другого іноземця, якого зустрічаю на вулицях Лондона або Парижа. Для мене деколонізація полягає не тільки в поверненні культурних цінностей, а, в першу чергу, в наданні голосу людям. Наданні не просто мікрофону, а впевненості, щоб вони могли ділитися своїми історіями.

Читайте також: Марія Винницька Багатство — це для інших? Що впливає на рівень вашого доходу

І я бачу, як потроху українці починають ділитися. Бо вони нарешті усвідомлюють свою спільну історію. Причини та наслідки, обставини й висновки. Нікому не стало фізично легше жити. Але можливо стане легше на чуттєвому рівні. Адже розповідаючи історії можна позбутися сорому. Бо сором потребує бути притіненим, захованим.

Мені тепло від того, що ми почали розказувати наші історії світові, находимо слова для того, щоб зцілитися від наших радянських травм і зрозуміти, що ми нічим не гірші за інших. Ми не обирали обставини, в яких народилися, але конструюємо обставини, в яких будемо жити. Хіба це не привід для гордості?

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут

Читати далі