Вони боролись з радянським режимом. П’ять відомих дисидентів з Харківщини, — ФОТО

П'ять відомих дисидентів з Харківщини, які боролись з радянським режимом. У 60-70-х роках минулого століття в СРСР виник дисидентський рух. Дисидентами стали називати людей, які критикували політику радянського уряду, а також вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. За політичні переконання та опозиційну діяльність режим постійно переслідував і жорстоко карав цих людей. І хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України, в тому числі з Харківщини. Редакція сайту 057 розповідає про п'ять відомих дисидентів з Харківської області. Лариса Богораз Лариса Богораз народилася 8 серпня 1929 року у Харкові. Закінчила філологічний факультет Харківського національного університету імені Каразіна. Працювала вчителем у школах і викладачем в університетах. Богораз знала про "підпільну" літературну діяльність свого чоловіка, письменника Юлія Даніеля та письменника Андрія Синявського. У 1965 році після арешту Даніеля і Синявського активно сприяла перелому громадської думки на користь арештованих дисидентів. Справа Даніеля і Синявського поклала початок систематичній правозахисній активності багато кого з тих, хто взяв у ній участь, у тому числі й самої Богораз. У 1966-1967 роках Лариса Йосипівна регулярно їздила у мордовські політичні табори на побачення з чоловіком, де познайомилася з родичами інших політичних в'язнів і ввела їх у коло спілкування московської інтелігенції, оскільки на той час вона жила у Москві. Її квартира стала чимось на кшталт "пересильного пункту" для родичів політв'язнів з інших міст, що їхали на побачення в Мордовію, і для самих політв'язнів, які поверталися з таборів після відбуття покарання. Через квартиру Лариси Богораз пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. Вона дружила з кількома українськими політв'язнями і регулярно писала їм у табори. Так, особливо близькими були її стосунки з дисидентами Іваном та Леонідою Світличними. Богораз переклала багато документів українського самвидаву на російську мову перед відправкою на Захід. Пізніше саме вона вивезла з побачення з дисидентом і письменником Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому були заховані номери "Українського вісника", підготовлені дисидентами Степаном Хмарою, Олесем та Віталієм Шевченками, поїхала у Львів і передала їх правозахниці Олені Антонів. Також у своїх зверненнях і відкритих листах Богораз вперше поставила перед суспільною свідомістю проблему сучасних політв’язнів. В кінці 60-х років почалося становлення правозахисного руху. Поворотним у його становленні стало звернення Лариси Йосипівни "До світової громадськості" 11 січня 1968 року — протест проти грубих порушень законності в ході суду над дисидентом Олександром Гінзбургом і його товаришами у так званому "процесі чотирьох" у справі щодо звинувачення "в антирадянській агітації та пропаганді". Це було вперше, коли правозахисний документ апелював безпосередньо до громадської думки — навіть формально він не був адресований ні радянським партійним і державним інстанціям, ні радянській пресі. Після того, як звернення передали по радіо інших країн, тисячі громадян СРСР дізналися, що у Радянському Союзі є люди, які відкрито виступають на захист прав людини. На звернення відгукнулися десятки людей, багато хто з них солідаризувався з його авторами. Деякі з цих людей стали активними учасниками правозахисного руху. Загалом підпис Богораз стоїть під багатьма іншими правозахисними текстами тих років. 25 серпня 1968 року Лариса Богораз взяла участь в "демонстрації сімох" на Красній площі у Москві. Це була одна з найбільш значущих акцій радянських дисидентів. На ній правозахисники висловлювали протест проти вторгнення в Чехословаччину військ СРСР та інших країн Варшавського договору, яке розпочалося в ніч з 20 на 21 серпня для припинення суспільно-політичних реформ у Чехословаччині, що отримали назву "Празька весна". В результаті вона була заарештована і засуджена до 4 років заслання в Східному Сибіру. Після відбування покарання Богораз продовжувала час від часу виступати з важливими громадськими ініціативами — одна або в співавторстві. Також вона збирала дані про сталінські репресії, зрідка публікувала свої статті в зарубіжній пресі і неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну амністію політичних в'язнів. Розпочата у жовтні 1986 року кампанія за амністію політичних в'язнів стала її останньою і найуспішнішою дисидентською акцією. Заклик Богораз та ще кількох правозахисників про амністію нарешті підтримала низка відомих діячів радянської культури. У січні 1987-го голова Радянського Союзу Михайло Горбачов почав звільняти політв'язнів. Опанас Заливаха Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 року у селі Гусинка Харківської області. Закінчив Ленінградський державний інститут живопису, скульптури та архітектури імені Рєпіна. Займався живописом і проводив персональні виставки картин. Восени 1962 року Заливаха ближче познайомився з культурною інтелігенцією Києва. Великий вплив на нього вчинили Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч та інші відомі українські дисиденти. Саме завдяки їм Заливаха зрозумів суть "Московської імперії". У 1964 році до ювілею Тараса Шевченка Опанас Іванович брав участь у створенні вітражу в Київському університеті. Однак ще до прийняття комісією вітраж знищили за розпорядженням партійних органів СРСР. Після цього за ним почало активно стежити КДБ. У вересні 1965 року під час першої хвилі арештів серед української інтелігенції був заарештований і Опанас Заливаха. Вже наступного року на заритому судовому засіданні його засудили до 5 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовських таборах. Після відбування покарання художній фонд довгий час відмовлявся надавати роботу Заливасі. Тому йому довелося працювати креслярем на побуткомбінаті. У 1987 році став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Олексій Мурженко Олексій Мурженко народився 23 листопада 1942 року у місті Лозова Харківської області. Навчався в Московському фінансовому інституті. 3 березня 1962 року Мурженко вперше заарештували за звинуваченням "у проведенні антирадянської агітації і пропаганди та створенні організації Союз свободи розуму". В цьому ж році був засуджений до 6 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мордовії. 15 липня 1970 року Олексій Григорович знову був заарештований за спробу викрадення літака Ан-2 з метою втечі з Радянського Союзу до Швеції, щоб звідти виїхати до Ізраїлю. У підсумку він отримав 14 років позбавлення і був визнаний "особливо небезпечним рецидивістом". У грудні 1971 року Олексію Мурженку відмовили у побаченні з дружиною через "невиконання норми виробітку впродовж двох днів". У зв'язку з цим дисидент оголосив голодування і тримав його 10 діб. У лютому 1977-го він разом з ще кількома дисидентами тримали 5-денне голодування в знак протесту проти посилення режиму. Цю акцію підтримали в інших політзонах Мордовії одноденним голодуванням. На початку 1980 року став на статус політв'язня. Мурженка звільнили за два тижні до закінчення терміну — 2 червня 1984 року. Однак вже наступного року його втретє заарештували — за звинуваченням "у злісному порушенні правил адміністративного нагляду". Це було пов'язано з тим, що дисидент нібито вчасно не відзначався в органах МВС. Суд засудив Мурженка до 2 років таборів особливо суворого режиму. Після закінчення терміну покарання у 1987-му емігрував до США. Ігор Кравців Ігор Кравців народився 24 вересня 1938 року у Харкові. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Працював майстром на будівництві та інженером-будівельником. 21 червня 1972 року Кравціва заарештували за друкування на машинці праці дисидента Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Його звинуватили "у проведенні антирадянської агітації і пропаганди". В подальшому дисиденту інкримінували рукописи "Історія розвивається по спіралі", "Нотатки до знаменитого півстолітнього ювілею", де СРСР названий імперією, передрук на копіювальній машині статті з журналу "Україна", записи в щоденнику, кілька листів та розмов. Тому Кравціва також звинуватили "у критиці національної політики КПРС і соціалістичної системи господарювання". При цьому дисиденту вдалося домогтися ведення попереднього слідства і суду українською мовою. 13 жовтня 1972-го був засуджений до 5 років ув'язнення в таборах суворого режиму. Ігор Іванович відбував покарання на Уралі та у Мордовії. Брав участь в акціях протесту політв'язнів, спрямованих проти свавілля табірної адміністрації, писав заяви та листи протесту до міжнародних організацій і урядових установ. У 1974-1975 роках домагався статусу політв'язня. 22 жовтня 1976-го разом з ще 13-ма політв’язнями протестував проти вилучення у творчих особистостей їхніх творів з подальшим знищенням. А вже 12 січня 1977 року разом з політв'язнями різних національностей "відзначив" голодуванням 5-ту річницю початку нової хвилі репресій в Україні. Після відбування покарання Ігоря Кравціва викликали на допити у кількох справах. У подальшому через своє спілкування українською мовою мав конфлікти на роботі. У 1988 році став членом Української Гельсінської спілки. Гелій Снєгірьов Гелій Снєгірьов народився 14 жовтня 1927 року у Харкові. Закінчив Харківський театральний інститут. Працював і викладав у Харківському академічному драматичному театрі. Видавав збірки оповідань і повістей. Завідував відділом публіцистики й художньої літератури в газеті "Літературна Україна". Також працював редактором і режисером, а згодом і головним редактором Української студії хронікально-документальних фільмів. У 1966 році Снєгірьов зняв документальний фільм про траурний мітинг у Бабиному Яру в день 25-річчя трагедії. На мітингу виступали відомі дисиденти Іван Дзюба, Віктор Некрасов та інші. Вже наступного дня силовики вилучили плівку. Снєгірьова "розжалували" у рядові режисери, а знімати кіно йому практично не давали. Тому він продовжив друкуватися. У 1974 році Гелію Івановичу запропонували написати лайливу статтю про його близького друга, письменника і дисидента Віктора Некрасова. Однак він рішуче відмовився, після чого Снєгірьова виключили зі Спілок письменників і кінематографістів, а також звільнили з роботи. В подальшому Гелій Снєгірьов почав роботу над лірико-публіцистичним дослідженням під назвою "Набої для розстрілу". Воно було присвячено так званому "процесу Спілки визволення України", сфабрикованому радянською владою у 1930 році з метою винищити і посадити в табори еліту української інтелігенції, а заразом велику кількість селян і робітників. Це дослідження було побудоване на фактах та свідченнях уцілілих очевидців і в’язнів, що стало переконливим доказом геноциду українського народу, який вчинили комуністи. Робота Снєгірьова стала беззастережним вироком не лише сталінській системі, але й більшовизму в цілому. З великими труднощами дисидент передав рукопис на Захід — він потрапив в Париж до Віктор Некрасова, який на прохання автора опублікував дослідження у журналі "Континент". Після публікації за Снєгірьовим розпочалося цілодобове стеження. Незважаючи на це, він поїхав у Москву до дисидента та екс-генерала Петра Григоренка з проханням дозволити скликати в його квартирі прес-конференцію для іноземних журналістів. Григоренко все ж таки погодився скликати прес-конференцію для кореспондентів провідних західних ЗМІ, акредитованих у Москві. На ній Снєгірьов перед камерами зачитав відкриті листи президенту США Джиммі Картеру та голові СРСР Леоніду Брежнєву, заявивши про відмову від радянського громадянства і назвавши Конституцію Радянського Союзу "брехнею". 22 вересня 1977 року Гелія Івановича заарештували. На допитах він поводився зі слідчим різко, а потім оголосив голодування, яке на 9 день насильно перервали працівники місця утримання під вартою. Упродовж всього тримання під вартою слідчий безрезультатно пропонував дисиденту підписати "чистосердечне розкаяння". Однак здоров'я Снєгірьова почало різко погіршуватися, що призвело до паралічу нижньої частини тіла. Тому під тортурами та завдяки застосуванню сучасних на той момент медичних засобів режиму вдалося домогтися, щоб він все ж таки підписав "розкаяння" під назвою "Соромлюсь і засуджую". Свої останні місяці Гелій Снєгірьов доживав у лікарні в оточенні "підсадних" пацієнтів та апаратури для підслуховування. Помер 28 грудня 1978 року на лікарняній койці.  Нагадаємо, що редакція сайту 057 розповідала про п'ять відомих на весь світ харківських вчених. Детальніше про це читайте тут. Джерело: 057.ua