«Літні харків’яни змінили свій світогляд щодо Путіна та Росії». Інтерв’ю з відомим харківським блогером і волонтером Олександром Костенком, — ФОТО

Інтерв'ю з волонтером Олександром Костенком, який під час війни допомагає літнім людям і матерям з дітьми у Харкові. Олександр Костенко — відомий харківський блогер і волонтер. З початку повномасштабного вторгнення РФ він займається допомогою літнім людям і матерям з дітьми, які через непросту ситуацію у прифронтовому Харкові залишилися сам на сам зі своїми проблемами. Завдяки зусиллям Костенко було врятовано не один десяток харків'ян, що могли загинути від голоду або нестачі необхідних ліків, особливо в перші місяці війни, коли місто знаходилось під постійними обстрілами. В інтерв'ю редакції сайту 057 Олександр Костенко розповів про історичну пам'ять голоду, свою допомогу літнім людям, необхідність програм забезпечення ліками та їжею, сльози через пачку масла, виживання самотніх старих без волонтерів, зміну світогляду пенсіонерів щодо Путіна та Росії, страшний обстріл навколо Пушкінської, невідворотнє вигорання, "волонтерські ради" Терехова, початок передвиборчої кампанії, сьогоднішнього Добкіна, об'єднаність харків'ян, стратегію постправди РФ і багато чого іншого. "У повітрі почало висіти — війна та їжа" Давайте перенесемось на кінець 2021 — початок 2022 року. Тоді західна розвідка і преса били на сполох, що повномасштабне вторгнення РФ в Україну неминуче. Однак центральна та місцева влада висловлювали певний скептицизм щодо подібного сценарію, а більшість населення України, тим більше Харкова, взагалі в це не вірила. Ви самі відчували, що велика війна все ж таки почнеться? Десь вже з початку 2022 року у місті відчувалася напруженість, ось просто по атмосфері. Я любитель ввечері вийти і пройтись по місту, по вулицям наодинці. Тоді вже збільшилась кількість воєнізованих патрулів на вулицях, людей стало менше. Атмосфера вже була не та, особливо в кінці січня і в лютому. Воно відчувалось. Чи міг я припустити, що 24 лютого все почнеться? Напевно, ні. Однак те, що це почнеться у 2022 році у тому чи іншому ступені масштабності, було зрозуміло. Як до цього готувались? "Тривожна валізка", план дій, квитки для родини у більш безпечні місця? "Тривожні валізка" в мене була ще з 2014 року. Потім, звісно, вона "розформовувалася", коли наступала ілюзія мирного буття. Ти починав все виймати з "валізки". Однак умовна "валізка", тобто п'ять місць в квартирі, по яких за хвилину пробіжу і позакидаю все назад, була вже дев'ять років. Чи робив я щось особливе за місяць-два до війни у плані приготувань? Ні, нічого не робив. Я жив тим же життям, що і раніше, тому що не було розуміння, що це трапиться саме у лютому. Ранок 24 лютого: оголошення Путіним війни, перші вибухи і паніка на вулицях. Якими для вас були перші години та і взагалі перший день повномасштабної війни? Які ключові для себе рішення ви прийняли? 24 лютого для мене почалося десь в районі двох годин ночі. Мені мій друг, який опинився "на нулі" в цей день, написав, що їх привели у повну бойову готовність, і повідомив ще ряд подробиць, які в сукупності визивали певну настороженість. Я йому сказав: "Зранку спишемось". А на дев'яту ранку — це був не ключовий, але смішний момент — в мене був призначений похід до перукаря в салон. І о сьомій ранку майстер мені написала: "Сань, щось незрозуміле відбувається. Давай, напевно, перенесемо". Я кажу: "Ну, давай завтра-післязавтра спишемося". Коли почалося бомбардування, я підскочив і вибіг на балкон. І в мене якраз з балкона дуже добре можна дивитися на захід, а з вікон спальні — на Салтівку. Тобто за хвилину оббігав квартиру — і все одразу стало зрозуміло. У мене навіть секундних вагань чи питань "Що це таке?" не було. Саме так я собі уявляв початок війни. Хтось каже: "Ми розраховували, що танкові дивізії будуть рухатись від Бєлгорода. І ми матимемо певний запас часу, щоб якось відреагувати, поки ці танки доїдуть від Бєлгорода до кордону, а потім з кордону до Харкова". А цього не сталося. Тому чомусь я так собі і уявляв, що це буде килимове бомбардування, авіація і далекобійна артилерія. Єдине, в чому я вагався, одразу будити родину чи ні. Я вирішив, що ні. Я походив ще по квартирі і, здається, заварив собі каву. І тоді заходжу до спальні, а дружина вже прокинулась і так на мене мовчки киває: "Мовляв, почалося?". І я їй мовчки кивнув у відповідь. Після цього ми схватилися. Ми живемо на шостому поверсі у центрі міста, тому було дуже "неприємно", коли заходила авіація прямо над дахом. А мій батько теж живе в центрі, але в нього перший поверх. В нього дуже старий будинок з двохметровими цегляними стінами і дуже гарний підвал: місткий, сухий, з електрикою та усім, що необхідно. І першу добу ми з дружиною і донькою ще були у нас вдома. Ми читали новини, ми обдзвонювали всіх, кого можна, ми не розуміли, що робити. Тому ніч ми ще переночували у нас вдома. Але вночі тривали бомбардування — і це було жахливо, особливо для дитини. Тому 25 лютого ми "переселилися" до мого батька у підвал. Жили і ночували ми в нього на першому поверсі, але по першій тривозі спускалися вниз. Ось таким був наш перший день. В перші дні був справжній хаос у Харкові. Місто через свою територіальну наближеність до РФ моментально опинилось на лінії фронту і під постійними жорстокими обстрілами. Як в такій ситуації вдалося організувати волонтерську діяльність? Я не можу сказати, що мені саме вдалося її організувати. Я не намагався цього робити. Взагалі це були "рухи моїх рук", за які я не відповідав. Як це сталося? Ми зібралися у батька в підвалі, там нас знаходилося чоловік 20: були діти, вагітні на різних термінах і літні люди. Пройшло десь чотири-п'ять днів, після чого почала закінчуватись їжа. І це почало "висіти у повітрі" — війна та їжа. І ця історична пам'ять голоду під час війни створювала жахливу атмосферу в тому середовищі, де ми знаходились на початку вторгнення. Особливо у старих людей просипалась родова пам'ять — як це голодувати під час війни. І це був жах в їх очах. Тому ми з дружиною виходили на вулиці. І тоді, якщо ви пам'ятаєте, фургони з хлібом просто їздили по місту, зупинялись, відчиняли двері і роздавали хліб безкоштовно. Оскільки далеко не кожний старенький дожене цей фургон, ми з дружиною бігали, набирали цілі оберемки того хліба і йшли спочатку до себе у двір, де його роздавали. Наша "слава" швидко поширювалася, тому з'являлись старі люди з інших дворів. На п’ятий чи шостий день почали відкриватися маленькі продуктові крамнички, де продавалося все. Туди "залітав" натовп людей, всі хватали все: починаючі з чіпсів і закінчуючи алкоголем. "Мели" все, щоб було в запасі. Теж саме робили і ми. І поки були власні запаси і кошти, ми приїжджали і розподіляли продукти між людьми: кому чіпси, кому крупу. Потім про це стали чути підписники у Фейсбуці. Про це стали чути офлайн — знайомі по Харкову. І люди почали кидати якісь гроші: казати "Дай картку" чи заїжджати до мене та передавати готівкою. Тобто почали акумулюватися якісь гроші, які вже треба було не просто діставати з кишені і щось покупати, а накладати на це певну організаційну сітку, щоб воно працювало. "Самотні старі вмиратимуть, залишившись без волонтерів" У Харкові вже давно гуляє висловлювання "бабусі Костенко". Воно з'явилося через те, що під час війни ви стали допомагати саме літнім людям. Чому для допомоги ви обрали цю категорію людей? Чим саме ви їм допомагаєте? Чому я вирішив допомагати саме їм? Тому що саме ця категорія лишилася в Харкові. З кінця лютого по середину березня, мені здається, що виїхав весь "молодий і працездатний Харків". Лишалися тільки літні люди. Тобто я не обирав, а так вийшло. Чому я цим почав займатися? Тому що просто сидіти у підвалі чи на першому поверсі і весь час чекати, коли тривога і потрібно бігти — це можна було з'їхати з глузду. І я казав дружині: "Поїхали просто в місто". Ми залишали дитину у підвалі на бабусю та дідуся і їхали спочатку на півгодини, потім на годину. Потім їдемо і бачимо, що десь відкрився "АТБ" — там скупилися і поїхали далі. Тобто якось так все починалося. Що зараз входить в номенклатуру моєї допомоги? Дивіться, я ще з самого початку, з квітня-травня минулого року, коли це стало носити якийсь системний характер, вивів для себе правило. Я роздивлявся дуже багато гуманітарних пакунків, які роздавали по Харкову ті чи інші фонди, ГО, якісь приватні ініціативи. І зрозумів одне, що з тією "гуманітаркою", яку найчастіше роздають, прожити якийсь тривалий час неможливо. Чому? Як ми всі пам'ятаємо — це зазвичай пачка якоїсь крупи, соняшникова олія, якісь консерви та пачка печива "Ювілейне". Що з цим можна зробити? Ти готуєш одну вечерю, тобто в тебе є каша та консерви. Добре, якщо ти ділиш навпіл ті консерви. На наступний день в тебе теж є каша з консервами. Все. Потім в тебе є півкілограма крупи, пачка печива і все. Сформувати з цього неможливо ні сніданок, ні обід, ні вечерю. Тому я почав формувати пакет допомоги, який дасть можливість повноцінно поснідати, пообідати з "першим" і повечеряти з м'ясом. Це було обов'язково. Тобто уся номенклатура молочного ряду, з м'яса — це кури як найдешевший м'ясний сегмент, обов'язково якісь напівфабрикати, овочевий набір, повний набір круп. Я собі обладнав невелике приміщення під склад — і протягом року у мене завжди є запас всіх круп, які бувають у продажу, окрім кіноа чи кускусу. Хоча в мене був і кускус, який я розвозив і роздавав. Його теж їли. Тобто у мене виходив пакет, з яким самотня літня людина могла протриматись десь три тижні. Коли фінансові надходження почали збільшуватись та систематизуватись, почав збільшувати цей термін до одного місяця, щоб я завіз допомогу до певної бабусі і вже місяць міг про неї "не пам'ятати". Оскільки цим займався один — дві руки, чотири колеса — я всю діяльність систематизував до щомісячного об'їзду. Так, тиждень чи десять днів в мене йде на розвезення допомоги, а решту часу я витрачаю на пошук тієї самої їжі та грошей. І так по колу. Як взагалі надається допомога? Вона має виключно адресний характер? В моєму випадку допомога має виключно адресний характер. І, більш того, вона має індивідуальний характер. Тобто я ніколи не везу допомогу "в сліпу". Я обов'язково дзвоню людині і питаю, що їй треба. Бо старі — це зазвичай люди з дієтою, із різними захворюваннями, зокрема шлунку. У підсумку вони щось не можуть їсти, від чогось у них печія, від чогось їм погано і так далі. Тому перед кожним візитом я дзвоню і з'ясовую, що людині потрібно. Крім того найчастіше людина каже: "Везіть мені все". Я відповідаю: "Ні. Давайте так. Перловка є? Макарони є?". І починаю перераховувати. Таким чином з'ясовується, що у цієї людини лежить п'ять кілограм перловки чи десять пакетів макаронів. Я говорю: "Навіщо ви просите у мене ті макарони? Якщо вони у вас, напевно, вже з жуками лежать". Це, до речі, дуже часті випадки. За рахунок чого взагалі існує ваша волонтерська діяльність? Це власні заощадження, донати небайдужих людей, публічні збори, допомога місцевого бізнесу або влади? Перераховую по порядку. Звісно, власні заощадження, але основний масив грошей був витрачений ще на початку війни. Тому що тоді власні гроші "викидав просто як лопатою". Більша частина — це донати. Велика подяка людям, які й донині донатять. Виключно завдяки їм тримаюсь я і моя діяльність. Що стосується допомоги від бізнесу — так, місцевий бізнес допомагає в тій чи іншій мірі. Ці люди відкликаються і допомагають. Влада? Майже не допомагає. З обласною адміністрацією в мене практично не було контактів. Скажімо так, пропозицій з їхнього боку не було ніяких. З боку мерії була одноразова допомога. Хоче це була допомога, скоріше, не з боку мерії, а приватна ініціатива від людей, афілійованих з міськрадою. Це була дуже своєчасна допомога. Дуже дякую за неї. Чим займаються саме у волонтерському полі, у полі забезпечення старих людей медикаментами і продуктами пан Терехов і пан Синєгубов — я не знаю. Крім літніх людей, ви також допомагаєте матерям з дітьми. Хіба соціальний захист таких верств населення — це не обов'язок держави, області, міста? Центральна і місцева влада з цим не справляються? В чому причини? Я вважаю, що традиційно в соціальних питаннях місцева влада "киває" на центральну, а центральна — на місцеву. Я насправді не знаю, у якій паритетності вони повинні спільно вирішувати ці питання. Однак, безумовно, ці питання повинні вирішувати вони — саме місцева та центральна влада. І якщо на центральному рівні це, як я розумію, доволі важко і довго — подання законопроектів, комісії, комітети, голосування — то на місцевому рівні запровадити такі маленькі ініціативи легше і швидше. Протягом вторгнення я вже не перший раз публічно кажу: "Зробіть програми та забезпечте ліками самотніх літніх людей із хронічними захворюваннями". Саме людей із хронічними захворюваннями, які приймають ліки кожного місяця, бо це величезна стаття їх витрат. Майже одночасно з їжею я почав займатися ліками, оскільки це старі, які, окрім крупи з куркою, заказують тобі купу ліків. Я вимушений був в цьому розбиратись. У мене вся кімната була заставлена ящиками з ліками. Я гуманітарій, у мене дві вищі гуманітарні освіти, а тут став фармацевтом. І я вам скажу, що це жахливо, коли стара жінка після інсульту, яка вижила і яку не паралізувало, мені показує перелік реабілітуючих ліків — не реанімаційних, а реабілітуючих ліків, які вона повинна приймати при її пенсії в 3200 чи 3400 гривень. Одна позиція таких ліків коштує 3100 гривень. А там ще є чотири позиції, які коштують десь 800 гривень, десь 300, десь дрібниці — 150 гривень. Однак навіть таке вони не можуть собі дозволити. Вони дзвонять і кажуть: "Олександре, ми навіть не можемо собі купити простий корвалол". Тобто зробіть програми для людей із хронічними захворювання. За людей із онкологічними захворюваннями я взагалі мовчу — це такий жах, просто неможливо описати. Коли люди, які проходять хіміотерапію і нібито повинні отримувати ліки у диспансерах, де вони приписані, приходять і не отримують ліки. Їм кажуть: "Немає державного фінансування. Йдіть і купуйте". А найпростіші гормональні коштують від 15 000 гривень. Хто це може купити? Особливо якщо це самотній старий чи стара. Це просто жах. Я вже мовчу про їжу, бо слабо собі являю, як і за чий рахунок можна забезпечити таких самотніх літніх людей. Місцевий бюджет — це ж теж не бездонна бочка. Зараз хтось нас послухає і скаже: "О, яка хороша ідея. Давайте ми під вироби зробимо департамент мерії чи обласної адміністрації із забезпечення самотніх старих — як нам рекомендували волонтери". І почнеться "розпил" на цю тему. Тобто я не розумію, як зробити схеми із забезпечення саме їжею, але з ліками, мені задається, все вже є, існують всі бази хворих, які постійно лікуються і стоять на обліку. Все це є. Не треба нічого створювати. Після цього випливає наступне питання: "А що буде зі старими, коли волонтерський ресурс закінчиться? Хто буде годувати і закривати хоча б їхні базові потреби?". В довгостроковій перспективі потрібно вводити якісь сучасні системи пенсійного накопичення — як це зараз роблять у розвинених країнах. Я розумію, що на вирішення цього питання знадобиться не рік і не два. Однак це повинно бути. Це єдина запорука того, що зі старими не трапиться те, що трапилося у 1991-му, коли всі накопичення "згоріли", а ти ні до кого не міг звернутися з цією проблемою. Як це вирішити у короткостроковій перспективі? Не знаю. Це дуже болісне питання, що будуть робити власне мої "підопічні", коли в мене закінчиться потік донатів. Просто не уявляю. Багато з них — не те, що я хвалюся, а це так і є — мені кажуть: "Олександре, ми так, як при вашому забезпеченні, до війни не жили". І я розумію, що це правда. Вони не можуть собі дозволити купити звичні для нас продукти як, наприклад, вершкове масло. Для нас пачка вершкового масла за 60 гривень — це звична річ у холодильнику. Якщо ти його вживаєш, то воно завжди є у холодильнику. Ти про це навіть не замислюєшся. Це як туалетний папір. А для них це "свято". Я бачив, як люди плачуть, коли дістають з мого пакету пачку масла. Ви питаєте: "Що з ними буде?". Вони "відкотяться" до довоєнного рівня життя. А оскільки за цей час усе дуже сильно подорожчало, відбулося "повзуче" подорожчання абсолютно всіх продуктів, крім окремих позицій, вони просто "затягнуть пояси" і будуть "виживати". Вони будуть вмирати, тому що, як завжди, платитимуть за "комуналку", купуватимуть ліки і за залишковим принципом матимуть їжу, якість і кількість якої впливатиме на якість і тривалість життя. Вони вмиратимуть, залишившись без волонтерів А чи були якісь політичні сили, які хотіли б встати поряд з прізвищем Костенко і піаритись на цьому? Мовляв, дивіться, які ми хороші, ми разом з волонтерами і поряд з народом. Ні, жодної. Харків — "маленьке місто". І всі ті люди, які теоретично могли б до мене прийти, добре знають і розуміють, що я б сказав: "Йдіть на … З вашим "гарним" ім'ям йдіть до когось іншого". Тобто на таку співпрацю я б не погодився. Історія знає масу випадків, коли "співпраця з дияволом" погано закінчувалась. Я маю на увазі співпрацю заради благих цілей. Я не можу прийти і сказати: "Я взяв вагон крупи у поганої людини, а тепер буду її за це називати хорошою". Я збираю гроші і без політиків. "Літні харків'яни змінили свій світогляд щодо Путіна та Росії" Будемо відвертими, пенсіонери — досить специфічна категорія людей в усіх сенсах. З якими труднощами вам довелося зіткнутися при допомозі літнім людям? З порушеннями слуху, в першу чергу. Кожного разу обдзвонюючи людей і складаючи перелік їх потреб, постійно стикаюсь з тим, що у них погані телефони та слух. Тому ці розмови можуть тривати годину, коли все можна вирішити за п'ять хвилин. І як це комічно не звучить, але це насправді проблема, оскільки втрачаються важливі ресурси — час та сили. Мені, звісно, траплялися різні люди — і лежачі, і важкохворі, з порушеннями сприйняття дійсності. Однак доля мене берегла від зовсім якихось термінальних випадків (стан між життям та смертю — ред.), від яких я б просто випав з ладу. Так, я бачив усіляке, коли виходить до тебе стара людина в одних підгузках чи коли людина лежача і "все" під нею та навколо. Я думаю, що у більшості з нас у житті були літні родичі, яких наприкінці життя доводилось доглядати. Однак це не труднощі. Тому важко сказати, з якими труднощами я стикався. Важко шукати гроші, якусь певну номенклатуру товару чи щось конкретне для бійців. Їх специфіка полягає ще й в тому, що вони виховувалися, а потім прожили більшість свого життя у Радянському Союзі. Це роки пропаганди з тезами про "один народ", "братів-слов'ян", "спільну землю" і так далі. Ще й у російськомовному Харкові, деякі жителі якого так чи інакше мали певні зв'язки з росіянами: родинні, робочі, бізнесові. Чи змінилися у літніх людей після 24 лютого світогляд і загальне відношення до Росії? Чи прийшло розуміння, що Росія — ворог, а не друг? Якщо коротко — так, змінилися. Безумовно змінилися. Якщо казати безпосередньо про моїх "підопічних", то на диво жодного разу не попалася якась відверта "вата" чи "сєпари". Не дивлячись на благородство своєї місії, я б не брав під опіку "вату" чи "сєпарів". Це, можливо, не етично, не коректно і не гуманістично, але я б не став цього робити. І, так, я вам скажу, що абсолютна більшість моїх "підопічних" — це люди, які навіть з матюками, що доволі дивно чути від старих, осуджують Путіна та Росію. Вони кажуть, що не стільки Росія ворог, скільки Путін. Росія для них, як ви казали — це їхні родинні зв'язки. А ось Путін і російські солдати — це вороги. Ті, хто прийшов на їхню землю — це для них вороги. На мій погляд, літні люди, в цілому, змінили свій світогляд. Як сказав мені батько, який народився після Другої світової війни і прожив певну частину в РФ: "Я ніколи в житті нікого так ненавидів як росіян". А він дуже добродушна людина, яка має в Росії і друзів, і родичів, і спогади юності. І я думаю, що це відображає настрої щонайменше у місті. Можливо десь тихенько сидять "ждуни", але вони не вилазять. Волонтерство в обложеному в перші місяці Харкові було вкрай небезпечною справою, особливо коли допомоги потребували люди на околицях міста, де йшли активні бойові дії, а прильоти вже стали буденністю. Розкажіть про найбільш екстремальні випадки. Що вам довелося пережити в ці дні? Який був найстрашніший день цієї війни для вас? На початку вторгнення одному своєму хорошому товаришеві-військовому задав питання, за яке мені і досі стидно. Обговорюючи з ним свої маршрути, я спитав: "А як ти вважаєш — цей район міста більш небезпечний, ніж той?". Він подивився на мене і сказав: "Якщо у тебе на роду написано, що ти загинеш від влучання ракети, то можеш просидіти у свого батька у підвалі усю війну, а під кінець туди прилетить та сама ракета, яка проб'є цей підвал, і все одно загинеш. А якщо не написано, то без різниці, в який район ти поїдеш". Тому я їздив всюди. Так, перший час, коли Салтівка була під килимовими бомбардування, туди майже ніхто не їздив, крім тих героїв, які вивозили місцевих мешканців. Однак дуже екстремальних випадків в мене не було. Чи може у мене притупилося сприйняття загрози. Було три випадки, коли десь їхав, зупинявся, щось робив біля, наприклад, магазина, потім від'їжджав — і через 10-15 хвилин саме в це місце прилітало. Саме туди, де стояла моя машина. Таке було в перші два чи три місяці війни. Було страшно, коли били навколо будинку мого батька, де ми знаходилися. Це був такий обстріл, коли снаряди лягали колом в районі Пушкінської. Тоді було до десяти одночасних ударів. В епіцентрі усього цього знаходився будинок мого батька. Це було дуже близько, снаряди лягали на відстані 100 метрів від нас. І я забігаю з під'їзду в коридор, збиваю з ніг свою дитину і накриваю її бронежилетом. Після цього я відправив свою сім'ю на Західну Україну. Це був кінець квітня. Після того як їх відправив, почав їздити взагалі всюди. Виїжджав на нещодавно деокуповані території. Дружина з донькою поїхали — і я почав розширяти географію. А що є найважчим у волонтерській справі? Може це який моральний момент, який пригнічує? "Збити з ніг" може вигорання. Це найбільш важкий момент, оскільки вигорання невідворотнє. Вигорання накопичується і обов'язково наступає. 100% волонтерів скажуть, що вони через це проходили. А хто скаже, що не проходив, то він просто у себе цього "не діагностував". Я через це проходив. В один момент ти прокидаєшся і нічого не хочеш. День-два — ти не хочеш встати з ліжка і зварити собі каву. Ти навіть телефон до рук не береш. Тобі нічого не хочеться. І вийти з цього стану можна тільки завдяки антидпресентам та психотерапії. І це мене врятувало. Без цього я б не зміг далі "функціонувати", а тим більше займатися волонтерством. Тому до спеціалістів звертатись потрібно, якщо ти розумієш, що "не вигрібаєш" сам. Якщо ти в один день просто не можеш вийти з дому і робити те, що ти робив щоденно — це вже "дзвіночок". Саме на початку листопада 2022 року у своїх соцмережах ви відверто розповіли, що вже просто вигоріли за вісім місяців постійної волонтерської діяльності і проблем, що накопичуються як сніжний ком. Однак, як ви сказали, "у війни немає перерв". Тобто виключно антидепресанти і психотерапія вам допомогли повернутись в стрій? Тільки це допомогло. Звісно, мені б хотілося сказати, що допомогли нечасті зустрічі з сім'єю, але, на жаль, це нівелюється моментами розставання і спустошення після того, як ти сідаєш у потяг і їдеш добу до Харкова. І всю цю добу ти все перекручуєш в голові і розумієш, що з ними не побачишся ще два-три місяці. Це дике спустошення, яке погано впливає на ефективність будь-якої волонтерської діяльності. "Передвиборча кампанія вже почалася" Волонтерською діяльністю ви займаєтесь трохи більше року. Однак у Харкові вас, перш за все, знають як журналіста і блогера, який дуже добре розбирається у місцевому політичному житті. Зараз політика із зрозумілих причин відійшла на другий план, але все ж таки кілька питань варті уваги. Хто з місцевих політиків після 24 лютого вас дійсно здивував з хорошої сторони, а хто навпаки проявив себе як негідник? Якихось приголомшливих відкриттів, що в один бік, що в інший — в мене не було. Є люди, які очікувано повели себе як люди. Є люди з гнильцем, яких не так багато, і це в них виявилося. Війна виявляє абсолютно усіх, навіть тих, хто не воює і знаходиться далеко від війни. Я не хочу переходити до персоналій, тому що скажуть: "Ага, тобі заплатили". Давайте так — та молодь, яка крутилася у нашій місцевій політиці або околополітиці і зараз пішла воювати, заслуговує на неймовірну повагу. Хлопці, які мають подальші політичні амбіції, потім можуть, наприклад, йти в мери, а я вважаю, що з окопів в мери — це прекрасний в подальшому стратегічний хід. Це достойні хлопці. І я, напевно, голосуватиму за них, якщо вони підуть у якісь виборні органи. З діючих крупних політиків — про мера та голову ХОВА я вже сказав. Мені складніше казати про Синєгубова, тому що все ж таки його юрисдикція — область, а я знаходжуся у місті і не так сильно далеко "заглядаю", бо для мене зараз це не актуально. Що стосується Терехова — усі ці наглядові волонтерські ради, які він створює під протекторатом мерії, є смішними. Ви бачили перелік людей у тій волонтерській раді? Я був шокований, коли його побачив. Там усі афілійовані з мерією люди. І я жодного разу не чув, щоб ця рада хоч щось зробила. Інші політики — меценати-бізнесмени — молодці. Вони дійсно допомагають. Та і взагалі, а кого можна назвати у нас крупним діючим політиком? Не з відставних, а з тих, хто діючий. Чи мають право на прощення політики, які роками були членами проросійських партій, а зараз нібито все переосмислили і активно допомагають ЗСУ, спрямовують свої фінансові та інші ресурси на відбудову зруйнованих міст і селищ? Хоча, по суті, вони допомагали таким затятим адептам "руського миру" як Медведчук чи Кива кликати війну в Україну. Тут абсолютно неможливо вивести якийсь загальний алгоритм. Тобто — чи прощаємо їх усіх, чи не прощаємо взагалі. Як це не сумно, але я вважаю, що тут повинні бути індивідуальні механізми: "Що ви робили до 2014 року? Що ви робили до 2022 року? І що ви робили після 2022-го?". Це ось такі, мені здається, реперні точки (це точки, на яких ґрунтується шкала вимірювань — ред.), між якими потрібно пропускати ту чи іншу людину як крізь сито. Маються на увазі люди, на яких є "плями" колаборації з проросійськими силами. Потрібно дивитися, наскільки щиро вони зараз допомагають, чи вони прикривають одне місце. Це ж також можна зрозуміти, якщо детально "роздивитись", особливо якщо це публічна людина. Потрібно зрозуміти, чи просто людина робить активності, чи вона робить ці активності з прицілом на щось — наприклад, на майбутню виборчу кампанію. Бо деякі фургони з "гуманітаркою", які і донині їздять Харковом та роздають їжу, викликають у мене сумнів, що не вони є афілійованими до якихось політиків — діючих чи бажаючих такими бути. Придивіться до деяких фургонів. Чого вони їздять? Вже почалася передвиборча кампанія. А ви кажете, що про політику зараз ніхто не говорить. Передвиборча кампанія вже йде. Добкін у формі ЗСУ, з червоно-чорним прапором на кепці і словами "вважайте мене націоналістом" — це сюр? Михайло Маркович Добкін — це єдиний суцільний сюр. І фейспалм можна робити на кожну ступінь його кар'єри: починаючи з партії "Християнські соціалісти" і закінчуючи усім іншим. На фейспалм реально заслуговує все, що він робить. "ОПЗЖ" та інші проросійські сили заборонені, партії з подібним світоглядом майже повністю втратили підтримку людей, серед харків'ян нарешті з'явився тренд на патріотичні рухи. Якщо можна так казати, то як змінилося політичне життя Харкова та області? І що чекає на нього після закінчення війни? Як змінилося? Про це ще зарано говорити, хоч і передвиборча кампанія вже почалася. Ми ж розуміємо, що перші кроки у передвиборчій кампанії роблять кандидати з найбільшими ресурсами, тобто влада. Ті люди, які, як я сподіваюсь, після нашої перемоги будуть складати харківське політичне коло, зараз або воюють, або волонтерять. Тобто ніякого "двіжу" на тому сегменті політичного поля, яке мене цікавить як виборця і як технолога, зараз не відбувається, бо ці люди займаються найбільш необхідними та важливими справами. А оцей "двіж" з роздаванням гречки в пакетах з назвою фонду, який зараз відбувається за сприяння багаторічних кандидатів, мені навіть не цікавий. Це навіть важко назвати рухами в політичному полі. Це — "хода мерців" з гречкою. І це колись закінчиться в нашому політичному житті. "Харків встояв завдяки об'єднаності самих харків'ян" Ну, і трішки поговоримо про саму війну. Харкову пророкували захоплення ледве не за 24 години через його близькість до кордону з РФ. Чому, на вашу думку, місто встояло? "Не завдяки, а всупереч". Мені важко давати оцінку якомусь комплексу воєнних дій, який був прийнятий, чи неправильно був прийнятий, чи замало був прийнятий. Я взагалі не військовий, тому не можу оцінювати, чи добре був захищений Харків, чи достатньо було зброї. Оця каламутна історія з тодішнім керівником харківської СБУ (Романом Дудіним — ред.), яка ще не звершилася. Не зрозуміло, що відбувалася з тією зброєю (мається на увазі зброя, яка знаходилася в СБУ — ред.), бо, наприклад, деякі представники правого руху кажуть, що вона буквально захистила Харків в перші часи та дні. А опоненти кажуть, що ще невідомо, кому ця зброя призначалася. І це дуже велике питання. Тому дам загальну "пафосну" відповідь на ваше питання. Місто встояло завдяки об'єднаності самих харків'ян, які з неймовірною наполегливістю в перші години йшли у ТРО. Я знаю, які туди стояли черги. Я знаю, як люди намагалися усілякими способами роздобути зброю: хоч якусь, хоч дідову рушницю, хоч нелегальну зі спиляним номером. Це було масово. Люди хотіли їхати на Липці і чимось допомагати. Мені здається, це стало основним фактором того, що Харків встояв. А "Ждуни", яких в Харкові було немало, просто перелякалися, коли побачили, що ніякого організованого наступу на Харків не відбувається. Ми побачили якісь поодинокі ДРГ, що намагалися прорватися з Олексіївки, зі сторони Академіка Павлова, але на відміну від бомбардувань усі наземні операції росіян не мали системного характеру. І це, як на мій погляд, додало оптимізму тим людям, які залишалися у Харкові. І це об'єднало, бо невідомо, як би ми себе почували, якщо б 24 лютого танкові колони пройшли по вулиці Сумській. Невідомо, який настрій був би серед населення, але впевнений, що "коктейлі Молотова" летіли би з балконів. У березні 2022 року ви наводили приклад з російським генералом Шамановим, який у прямому ефірі заявив про захоплення в полон тепер вже командирів харківського спецпідрозділу ГУР "Кракен" Костянтина Немічева і Сергія Величка. Вже за кілька годин хлопці висміяли і спростували цю заяву, знаходячись у самісінькому центрі Харкова. І це тільки один приклад брехні кремлівських чиновників з тисяч йому подібних. Брехня — це один з головних факторів майбутнього програшу армії РФ у цій війні? Це не стільки брехня, скільки брехня як елемент великої стратегії постправди (обставини, за яких об'єктивні факти є менш значущими при формуванні громадської думки, ніж звернення до емоцій та суб'єктивних переконань — ред.), яку ми можемо спостерігати на будь-якому російському телеканалі. І програш Росії станеться, в тому числі через те, що вони вирішили, що на постправді можна побудувати власну державність. На постправді можна ситуативно і тактично побудувати якусь маленьку власну вигоду — десь збрехати, щось "перевернути" або чимось маніпулювати. А ось побудувати країну на десятиріччя на канонах постправди неможливо. Ти вимушений постійно казати, що біле — це чорне. Це діалектично та фізично неможливо робити довго. Тому Росія програє. Майбутня Росія, яка зараз "будується" — це "нежиттєздатна істота". Крім того Росія "прекрасного майбутнього", яку мріють побудувати російські ліберали та опозиціонери — це також "нежиттєздатна істота", тому що вона також будуватиметься на канонах постправди. Неможливо буде перевчити, "перевзути" на нормальне критичне мислення 140 мільйонів людей, які 30 років споживали "RT" і Маргариту Симоньян. Їх тільки можна закрити за "залізною завісою", щоб вони самі один одного зжерли. В перші місяці ви багато писали про колективну ненависть українців до росіян. Тому що саме прості росіяни влаштували різанину у Бучі і килимові бомбардування Маріуполя, саме вони ґвалтували, катували і заради забави вбивали мирних українців у різних містах і селах. Вони ґвалтували навіть маленьких дітей. І це робив не Путін, не Медведєв, не Шойгу і не Герасимов, а прості Івани та Сергії з російських мегаполісів і глибин. Чому, на вашу дамку, у 140-мільйонної нації настільки поламаний світогляд? Тому, що довгі сторіччя — навіть не десятиріччя — російська історія йшла тими політичними устроями, будуванням тих політичних моделей, які є патерналістськими (система відносин, за якої влада забезпечує базові потреби громадян, а громадяни в обмін на це дозволяють владі диктувати моделі своєї поведінки, як публічного, так і приватного характеру — ред.). В кожному державному устрої Росії, Російської імперії, Російської Федерації у складі Радянського Союзу був такий державний устрій, який ставав передумовою патерналізму та рабського світогляду. На мій погляд, вони жили у рабстві, починаючи з часів царя Олексія Михайловича (другий московський цар, який правив у 1645-1676 роках — ред.), з часів династії Романових. На момент розвалу Російської імперії 80% населення було неграмотним. Ця цифра просто кричуща. Чому так? Тому що було зручно мати дешеву робочу силу, яка займалася аграрною обробкою та іншою працею. Після 1917 року нічого не змінилося — люди опинилися в ще гіршому "стійлі", в ще гіршому положенні. І цю патерналістську модель їм прищеплювали, оскільки на відміну від царської Росії у сталінського Союзу з'явилася пропаганда. З роками вона ставала все більш професіональною. І усі ми знаємо, чим це закінчилося. До моменту "відлиги " це була колосальна машина, яку не зміг зупинити навіть Хрущов. У підсумку вона "перекотила" Хрущова. Після 1991 року в Росії був "ковток свободи". Однак згадайте, як зараз росіяни відгукуються про десятиріччя 90-х, як вони відгукуються про гайдарівську команду реформаторів (мова йде про команду російського ліберального реформатора Єгора Гайдара — ред.), як вони відгукують про Єльцина. При усіх недоліках та мінусах цієї команди для Росії тоді був "ковток свободи". Вони його ковтнули, потримали у роті і виплюнули у 1999 році. І зараз вони живуть не в рабстві, а в жорстокій диктатурі, яка нічим хорошим, в першу чергу економічно, не закінчиться. Ось і все. Ваша волонтерська діяльність закінчиться по завершенню війни? Що взагалі чекає на Олександра Костенка? Я дуже сподіваюся, що вона закінчиться. Я розумію, що до перемоги я навряд чи зможу закінчити волонтерську діяльність. Так, бували випадки, коли я собі казав: "Декілька днів перерви. Ти нічого не робиш. Ти гуляєш, відпочиваєш, п'єш каву". Однак починаються дзвінки, починаються повідомлення: "Саша, а ось мені вчора було погано"; "А ви не могли б завезти ліки?"; "А в мене закінчилося то і то". І я розумію, що це буде велике питання — як завершити діяльність після війни. І я не знаю, як на нього відповісти. Після закінчення війни, звісно, я хотів би займатися своєю справою, своєю минулою професією чи освоювати якусь нову професію. Тепер я дуже непоганий логіст, товарознавець. Все це я можу сам робити. Однак, в першу чергу, хочеться, щоб все це закінчилося. І навіть не хочу думати, чим буду займатися. Точно не волонтерством. Я ні коли не займався волонтерством до 2022 року. Я з повагою і певним дивуванням дивився на волонтерів. Цим не можна займатися "лівою рукою". Ти повністю віддаєш себе цій справі: віддаєш час, фінанси, навіть свій автомобіль та квартиру, де у тебе в одній кімнаті аптека, а в іншій — продукти. Я на своїй шкурі зрозумів, що ти насправді повинен віддавати 100% часу волонтерству. На останок спитаю коротко: "Ми переможемо?". Обов'язково. Мені здається, що з першого дня у більшості була впевненість в перемозі, оскільки з нами правда. Не було тільки розуміння, коли це закінчиться. Я не можу зрозуміти, як росіяни можуть вірити у свою перемогу. Якщо ти росіянин, який хоч трішки має мізки, ти не можеш не розуміти, що твоя війна неправедна. Вона може бути обумовлена, наприклад, імперськими амбіціями чи бажанням "допомогти братам", але вона неправедна у діалектичному сенсі. Ти пішов туди з неправдою. А ми з правдою, тому що ми на своїй землі. Немає ніякого сумніву, що усі окуповані території будуть звільнені. Нам важко, але ми робимо. У нас є абсолютно чітке розуміння, що ми не закінчимо робити усе необхідне, доки війна не закінчиться нашою перемогою. І саме ця тверда впевненість, особливо сьогодні в очікуванні контрнаступу, є у абсолютної більшості харків'ян. Нагадаємо, що редакція сайту 057 брала інтерв'ю у відомої волонтерки і радниці голови Харківської обласної ради Наталії Попової. Детальніше про це читайте тут. Джерело: 057.ua