Маєте до світу претензії? Сходіть на «Ще по одній» Вінтерберґа – Забужко

8


Кадр зі стрічки

А чому всі пишуть, що пронизлива драмедія "Ще по одній" Томаса Вінтерберґа – це "про кризу середнього віку", коли вона про кризу сучасної цивілізації взагалі (К'єркеґор там не просто так трапляється пацану на іспиті!), а конкретно – її чоловічої половини?..

Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Оксана Забужко, повідомляє UAINFO.org.

Адже це дуже "чоловіче" кіно – із блискуче автоіронічною, шампанськи-грайливою ревізією чи не всього традиційно-патріархального набору "чоловічих цінностей" (крім, хіба, війни, але ж це мирна Данія!) – від "чоловічої дружби" (яка, виявляється, зовсім не поможе тобі не здохнути!) до бухла, рибалки й футболу.

Читайте також: Казарін: "Атлантида" – це стрічка про те, що війна спроможна жити довше війни. Що вона лишає шрами й дає метастази

Такі собі "польові дослідження з данського… гаразд, не сексу – ґендеру": із тим самим, у принципі, невеселим діагнозом, що й у моєму романі 1995 року (коли я його писала, Вінтерберґ якраз "Догму" з колеґами засновував!), але зробленим 1) чоловіком, 2) в епоху "20 років опісля", 3) в іншому мистецтві та 4) в іншій культурі – із нашого погляду, суперуспішній (і тому, коли героїня Марії Бонневі каже: "У цій країні всі не просихають", мені ноги обсипає приском аж до п'ят, бо це вже, дідько б його взяв, соціологія, – і зовсім інший вигляд починають мати стосунки "батьків із синами" – а там, показово, самі хлопчики й у синах, і в учнях, і – чого ж ці дядьки їх можуть навчити, яку таку, холера, заповідь їм передати, крім "Бухни, синку, то попустить"?..)

Втім, дечого таки можуть – Вінтерберґ дає промінчик надії, і цей погляд я також "упізнаю" з почуттям професійної солідарности: як у мене в фіналі маленька дівчинка на літаку каже "Хай!", так у нього зацькований хлопчик-"очкарик", якому одного разу вийшло на футбольному полі забити гол, кладе квітку на труну фізрукові, якого, можна не сумніватися, пам'ятатиме весь вік (фізрук, отже, не зовсім змарнував життя, "передав свою сіль"!).

Окрема тема (чи "підтема") – це співання національного гімну: із ним режисер працює настільки віртуозно, що про це окрему статтю написати можна (і варт! – тільки я слабо уявляю, щоби хтось із наших кінокритиків узявся…), – але, о Господи, цей фінальний кадр, де, після свого шаленого діонісійського танцю, Мадс Мікельсен застигає в польоті (стрибкові) – куди?.. із набережної – у море, з усього розгону? (адже фільм-то – по суті поминальний: пам'яті загиблої доні, яка й підказала режисерові сюжет, і знімались у ньому – її однокласники…)

Читайте також: Китайська некультурна революція: від виставок і музеїв до голлівудських фільмів

Не знаю, чи можна було щось чесніше (і, водночас, парадоксальним чином, життєствердніше!) випустити у світ цього чумного року. Якщо у вас є до цього світу претензії, сходіть на цей фільм. А потім, уже на титрах, відсміявшись, згадайте, що "Іда", якій він присвячений, – це та сама молодша Вінтерберґ, яка загинула за чотири дні до початку зйомок. А прийшовши додому, спробуйте станцювати під What A Life від Scarlet Pleasure – бодай уполовину так натхненно, як це виходить у героя в фіналі…

І тоді все у вас (нас!) вийде.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube